|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Музика Христа з апології ЮдиФестивальна прем"єра театру "У кошику"ТЕАТРПавло СЕНТИЙ
Виставу “На полі Крові” за драмою Лесі Українки акторка театру “У кошику” Лідія Данильчук показала спершу в Києві на фестивалі моновистав і лише раз у Львові, в приміщенні театру ім. Лесі Курбаса. Щасливці, яким довелося побачити прем’єру, належать до затятих шанувальників не тільки цього маленького колективу, а й загалом експериментальних кроків вітчизняної сцени. Режисер театру “У кошику” Іра Волицька, яка останнім часом залучає до своїх вистав усе більше й більше сесійних акторів, одразу задумувала “На полі крові” як моновиставу: “Почали ми над нею працювати (якщо не враховувати те, що над творами таких авторів, як Стефаник, Франко, Леся Українка внутрішньо працюєш все життя, незалежно від того, чи будеш ставити, чи ні, адже все одно така внутрішня праця так чи інакше йде) від початку лютого. 17 квітня ми вже її заграли в Києві на міжнародному фестивалі. Власне ми відкривали своєю виставою цей фестиваль. Лесею Українкою відкривали!” Оскільки кожна інтерпретація витягає із класичного твору свій смисл, актуалізуючи оте вічне, що в нім закладене, то, з огляду на це, виставу театру “У кошику” можна визначити як “анатомію зради”, але й не тільки. Режисер і акторка, задумуючись над тим, що таке зрада і як почуває себе людина, яка зраджує, піднімають ще й тему покути за цю зраду, залишаючи глядачеві шанс на покуту, зрештою, як і Христос лишив цей шанс Юді. У виставі Ліда Данильчук відтворює цілий процес переживання тієї зради і шукання мотивів, адже у своїх аргументаціях Юда є дуже логічним. За текстом Лесі Українки можна визнати його правду, але чи хтось спроможеться виправдати зрадника. “Так чи інакше, але ми не можемо, – переконана Ірина Волицька. – Яким би самовиправдовуванням не займався Юда, він все одно розуміє, що мусить бути покута. У виставі зумисне наголошено на лінії “зрада-покута”. Тішить, що звертання до Лесі Українки не тільки данина її ювілеєві. Просто симптоматичний збіг обставин. Адже не тільки Леся Українка представляє вітчизняну класику в репертуарі цього театру. Є тут і Франко, і Стефаник. Отже, цілком справедливо можна назвати цей театр театром літературної класики. Утім колектив іде шляхом пошуків сучасного виразу класичних текстів. На переконання режисера, український сучасний театр не працює з цими текстами на належному рівні. Тому “кошиківці” прагнуть показати, що наші класичні тексти нічим не гірші від класики інших народів і від тих популярних творів, які часто ставлять вітчизняні театри. “Наша класика має абсолютно екзистенційні, інтелектуальні, філософські, при чому дуже емоційні, твори. – Вважає Ірина Волицька.– Прекреснай матерал! І нам хотілося зрозуміти, що таке інтелектуальна драматургія, як її можна заграти, як її можна прожити? Для нас ця робота – ніби театралізований процес думки, осягнення тих інтелектуальних послань, які заклав автор. “Кошиківцям” часто дорікають, що вони роблять вистави зумисне на фестивалі чи на закордон. Але це зовсім не так. Просто їх запрошують, і вони не відмовляються. Але роблять це від внутрішньої потреби творчості, а не для показухи. До речі, після київського фестивалю моновистав їх єдиних з України запросили у Вроцлав, де щорічно в листопаді 35 років поспіль відбувається дуже престижний міжнародний фестиваль моновистав. Та й за першим львівським показом, можна сказати, що “На полі Крові” глядач сприйняв. Хоч, звісно, ця вистава адресована підготовленій публіці, а не пересічній. Для того, щоб відчути насолоду від енергетичної гри Лідії Данильчук, мало тільки розумітися на мистецтві. Треба ще бути ознайомленим із сучасними напрямками літератури й філососфії. “У кошику” не є театром соціальним, побутовим чи реалістичним. Волицька ніколи не робила і не хотіла ніколи робити касових вистав. Вона прагне зреалізувати якісь свої суто творчі пошуки, які випливають із пошуків світоглядних. Її театр - пошукова лабораторія. Але такі пошукові вистави здатні зацікавити не тільки українського глядача, а й іншомовного, – фестивальний досвід “кошиківців” це підтверджує. Не останню роль у такому сприйнятті “На полі крові” відіграла музика Ярослава Хомика. Ця талановита людина філософського складу розуму грає на флейті, пише музику. Із запропонованих 8 тем Іра Волицька і Ліда Данильчук вибрали чотири мелодії. “Мені хотілося, щоб ця музика була дуже доброю,– говорить Ірина Волицька. – У цій музиці для мене важливе божественне начало, присутність любові, доброти, музика повинна вказувати на іншу дійову особу. Це ж не таємниця, що Леся Українка була атеїсткою і соціал-демократкою за переконаннями. До релігії, зокрема християнської, вона мала своє специфічне ставлення. І тексти Юдині дуже жорстокі, тому мені хотілося, щоб саме музика донесла тему Христа, любові, вирозуміння, тихої радості, теплоти.” А ось як оцінив прем’єру київський театрознавець Неллі Корнієнко, яка подивилася обидва покази: “Леся Українка і досі охороняє свою естетичну таїну. Ми маємо дуже мало вистав за Лесею Українкою. Тому людина, яка сьогодні береться за її твори, ще надовго-надовго, ще на століття буде сталкером. Отже, ми маємо прецедент сталкерів, адже Леся Українка театром не відкрита. Ця вистава – своєрідний прорив. Сталкери – це не тільки ті, що перші. Вони поставили виставу, яка має під собою глибинний екзистенційний і символічний сенс. Вони грають виставу про вічну проблему внутрішнього сумніву, – тему, яку будуть відтворювати подальші Біблії. Вітаю “Театр у кошику” із тим, що вони творять театр інтелектуального духу і що це діється у Львові, який все більше за останні 10 років втрачав якусь енергію. Цей театр – це той кошик, той мікросвіт, з якого може народитися висока культура макросвіту”. |
|
|
