ОПТИМІСТИЧНИЙ ПОСТСКРИПТУМ
Андрій Павлишин редактор журналу “Ї”
“Ї” публікував свого часу переклади творів Шульца, і Шульц для нас є значною мірою культовою фігурою, знаковою. Ми завжди оберталися в цьому середовищі і черпали з нього натхнення, як і з багатьох інших джерел. І тому для нас емоційно дуже важливе все, що відбувається нині в Дрогобичі. Я розумію запитання, яке поставив Беньямін Гайслер. Можливо, його не розуміють ті, до кого це запитання було скероване.
Я можу цілком підтвердити дух вчинків Беньяміна Гайслера, тому що він прийшов насамперед до нашої редакції, радився з нами й з іншими діячами культури, як йому чинити тут, в Україні. І від першого кроку тут його постава була такою: діяти законно, діяти в узгодженні з усіма зацікавленими сторонами і діяти так, щоб це принесло найбільше користі українському народу і нашій державі в її утвердженні міжнародного іміджу. Ми дуже часто забуваємо про міжнародний контекст, у якому ми живемо, бо жили в совку – замкненій інформаційній системі, яка обмежувалася кордонами СРСР і яка не випускала й не впускала жодних сигналів туди й сюди. І ми вважали, що інформація, яка є у нас, – це та конечна інформація. Ми були відрізані від світу і не знали, як сприймають нас. А це дуже важливо з точки зору співпраці з закордоном, інвестицій, вступу до НАТО чи інших структур, з якими відчуваємо більшу близькість, аніж з північними сусідами. В утвердженні цього іміджу дуже важливі такі речі, які робить Беньямін Гайслер. І його план я вважаю оптимальним, тож треба намагатися його дотриматися.
План цей полягав у тому, що після відкриття настінних зображень варто було би створити музей у Дрогобичі, на батьківщині Шульца, на батьківщині великої культури, відомої всьому світу. Бо Дрогобич асоціюється у всьому великому світі насамперед із цією синтетичною культурою, яка тут виникнула. Тут, на батьківщині Шульца, на батьківщині великої культури Центральної Європи, до якої належимо й ми, українці, як теж суттєвий і важливий елемент, створити його музей! Але цей музей повинен бути не просто мертвим зібранням якихось зображень чи артефактів – він мусить бути місцем живого спілкування. Це повинен бути центр поєднання, де дрогобиччани могли би більше дізнатися про широкий світ, а люди, які приїжджають з-за кордону, – більше дізнатися про Дрогобич. Це міг би бути невеличкий науково-дослідний центр, готель для іноземних дослідників, які потім нестимуть добру славу Дрогобича в світ. І я думаю, що ця ідея ще остаточно не зруйнована. Частина фресок залишилася. Я дуже сумніваюся, що те, що було вивезено, буде повернуто. Ізраїль (я не хочу, щоб ми на цю країну експлікували якесь ставлення до євреїв) – це така ж держава, як і багато інших. І в цій державі багато вад, притаманних багатьом державам. Вона не визнає екстрадиції, вона не віддасть тих фресок. Але те, що збереглося, треба довести до пуття спільно з німецьким, польським та українським міністерствами культури, з міжнародними фондами на зразок Фонду Круппа, який попередньо запропонував 300 тис. доларів, і ці гроші готові надійти на рахунок обласного Товариства охорони пам’яток культури.
А для цього треба, щоби з боку громади і влади Дрогобича був не дрібненький матеріальний інтерес, не бажання вхопити якийсь мізер, відповзти з ним у куток і знову залишитися нікому не знаними і всіма зневажуваними. Треба, щоби було найширше розуміння того, на якій ми землі живемо і яку велику державу ми представляємо.
|
|
