Постмодерний цілунок Вайльду
КЛАСНО!
Наталка КОСМОЛІНСЬКА
У розпал декадансу, 1892 року, коли із ґрунту прерафаелітської доби Красуні Смерті вже підростали іриси ар-нуво, Оскар Вайльд написав свою “Саломею”.
Донька Іродіади, дружини Філіпа, сина Ірода Великого, що кинула свого чоловіка заради брата його Ірода Антипи, Саломея (у Флавія – Саломія) до драми Вайльда – завжди персонаж негативний. Вишукано-естетське потрактування Вайльдом участі поганської принцеси у мученицькій загибелі Йоана Хрестителя, мабуть, назавжди для європейської культури перевело релігійне і моральне підґрунтя злочину в ділянку сексуальну. А ілюстрації іншого химерника Обрі Бердслея витворили із Вайльдівської сексуальної романтики юності графічний образ жінки-вамп, що в другій половині ХХ століття став логотипом збоченства, фемінізму, садо-мазохізму...
“У любові немає людського обличчя. У неї є тільки лице Бога і лице Диявола. В розкішній панорамі, сповненій пишного божевілля, Оскар Вайльд показав нам лице Диявола в любові”, – писав про “Саломею” Костянтин Бальмонт сто років тому. Світові війни не те що знецінили, а просто позбавили поодиноку смерть в ім’я любові суспільної, а зрештою, і будь-якої уваги. А сексуальна революція і саму любов зробила звичайним побутовим механізмом, десь поміж смаженням яєчні і пранням білизни. Наприкінці ХХ століття європейській людині, особливо коли їй за віком стільки ж, скільки Вайльдівській Саломеї, якось вже абсолютно не випадало говорити про любов у “високому штилі”. Але хотілося! І тоді пост-модерн винайшов рятівний спосіб – ЦИТАТУ. Без жодного ризику виглядати смішним, а навпаки, маючи можливість продемонструвати ерудицію, можна було акцентовано недбалим жестом відкрити коханому(-ній) душу, загорнувшись у пічворкову ковдру із цитат романтичних предків.
Саме колажно-історична стилістика постмодерну стала помічною Олесі Драшкабі, студентці четвертого курсу кафедри графіки Львівської Академії Мистецтв у її арт-проекті “Еротичні комікси за драмою Оскара Вайльда”, представленому у КМЦ “Дзиґа”. Комікс як форма споживання літератури сучасним суспільством дала змогу художниці органічно залишити “в кадрі” гіпнотичний текст Оскара Вайльда. А безмежність образного архіву постмодерну дозволила гармонійно екстраполювати старозавітний сюжет на сучасність.
Саломея, за виглядом – тиражна дівчинка з дискотеки, ніколи не говорила жодній людині таких слів, як героїня Вайльда. В її житті казка чоловічої і жіночої мрії ніколи не змішувалася з реальністю. Але у неї завжди є шанс зануритись у мрію, як у сновидіння, розчинитись у словах і вчинках разючої краси, лягти навзнак у квіти, що всотали давню кров, і побачити небо.
Дисципліна мистецького вислову дозволяє Олесі Драшкабі артистично пройти по тонкому лезу між несмаком поп-культури і банальністю класичної патетичної традиції. А досягнення авторської техніки (нашарування, фактурний третій шар, рваний край колажних фрагментів) не тільки робить арт-проект Драшкаби надзвичайно привабливим естетично, а й дозволяє тішитись нарешті принципово новим кроком у львівській графіці, досягнення якої за останні кілька десятиліть демонструвала нам нещодавно виставка “Листи до світу”.
Що б там не вибрало юне покоління, завдяки Олесі нам трапилась класна нагода через сто років після Вайльда, 2001-го року, мовою сучасного суспільства поговорити про Любов...
P.S. Сьогодні – останній день експонування виставки у КМЦ “Дзиґа”.
|
|
