Коновалець став лідером нації
ПОЛКОВНИК
Ярослав ДАШКЕВИЧ
Про Євгена Коновальця написано і багато, і мало. Багато, бо це постать, яка назавжди увійшла в історію України ХХ ст. Багато, бо виходили й виходять, та ще виходитимуть присвячені йому книжки, збірники (наприклад, збірник “Євген Коновалець та його доба” – Мюнхен, 1974).
Але все ж таки цього замало. Бо Коновалець – не бронзовий пам’ятник (хоча такого пам’ятника він безумовно заслуговує в столиці України, звідки починався його Великий шлях), а жива людина. Мало, бо досі ще не розкрилися архіви організації на Заході та оперативні архіви на Сході, що мали б стати підставою для дослідницьких статей про Коновальця, про його революційну діяльність, про всі нитки підпільної боротьби, які сходилися в його руках.
Українська історична наука, зокрема та пострадянська академічна, ще не визначила ваги найвидатніших дійових осіб історії України ХХ ст., хоча перелом століть і тисячоліть цього вимагає. Історичної дистанції (на яку часом скаржаться історики) вистачає, але не вистачало таких постатей в останніх десятиріччях ХХ ст., і це стримує від остаточного висновку істориків та політиків, які себе вважають об’єктивними, ба, навіть багатонаціональними.
Та незалежно від цього, не підлягає сумніву, що Коновалець займає одне з перших місць серед борців за волю нації та побудову держави – й жодні фальсифікаторські маніпуляції з цим іменем не зможуть зняти його з цього п’єдесталу.
Скажемо відверто: Коновальця неможливо підкроювати на мірки “західної демократії”, як досить часто це намагаються зробити з діячами національно-визвольного руху автори останніх часів, Коновалець не входить – і ніколи не увійде – в рамки причепуреної західноєвропейської ліберально-демократичної моделі, бо боровся він не в умовах демократичного суспільства, а в обставинах і з обставинами тоталітарних, антидемократичних, жорстоких і нелюдських режимів. І його примусили боротися адекватними засобами – дієвими в кожній конкретній ситуації.
Із цієї боротьби фізично (але не духовно) він не вийшов переможцем. Він став жертвою московської терористичної машини, так, як до нього С. Петлюра, а після нього С. Бандера та мільйони відомих і невідомих борців за волю України. А переможених в історії, особливо в тій історії, що ворожа українській нації, судять, і чіпляють їм ярлики. Пілсудського, агента австрійської розвідки, не судять, бо він збудував незалежну Польську державу.
Леніна, який за німецькі гроші зробив революцію у вже псевдодемократичній Російській імперії, щоб вивести її з війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною, не судять. Бо він змурував нову, хоча й страхітливу червону імперію. Сталіна не судили, хоча він був агентом царської охранки. Бо він став партнером у нібито демократичній антигітлерівській коаліції. Чандру Боза в Індії величають національним героєм, хоча у боротьбі з англійськими поневолювачами він спирався на японські багнети. Їх не судили і по суті не судять далі, ними захоплюються, бо вони перемогли.
Коновальця судять, бо він упав у бою, бо він не переміг, бо його знищила пекельна машина Москви.
Є кілька питань, особливо важливих у біографії Коновальця та в біографії утворених ним Української військової організації та Організації українських націоналістів, на які хочу звернути увагу, маючи на увазі, що майбутні наукові дискусії допоможуть ці питання висвітлити докладніше та рельєфніше.
Це п’ять проблем, які треба розкрити на підставі критичного вивчення документів і з урахуванням історичної дійсності тих часів, а не шляхом логічних (чи псевдологічних) умовиводів.
Перша проблема
Коновалець і засоби підпільної боротьби. Інакше: Коновалець і політичний терор. Ті, що уникають чи недобачають цього питання, не хочуть розуміти (і не хочуть передати правильне розуміння іншим), що УВО і ОУН боролись проти терористичних окупаційних режимів і що такий спосіб боротьби був однією з ланок національно-визвольної боротьби – проти тоталітарної Росії (під назвою Радянського Союзу), в якій життя українця було знецінене до краю, проти окупаційної Польщі, неправої і недемократичної держави, в якій придушення українства перетворилося в один з основних принципів ксенофобної політики.
Необхідно розуміти те, що поневолений народ, якщо легальні демократичні засоби національної боротьби не дають жодних результатів, змушений і має моральне та політичне право застосовувати всі засоби збройної революційної боротьби, протиставляючи її державному теророві.
Так є в Іспанії, де борються баски під проводом політичного крила ЕТА (Езкаді та Азкатасуна, тобто країна басків та воля). Так є в Північній Ірландії, де є Ірландська республіканська армія (її політичне крило). Так ще недавно було на Корсиці, доки вона не отримала автономії від Франції. Так було також у Південному Тиролі, поки там, під Італією, німецька машина не домоглася особливого статусу для свого регіону.
Національні меншини, а, тим більше, великі нації (українці ж належать до великих) усіма засобами борються за свої права в Африці й Азії. І ніхто, навіть якщо методи не завжди подобаються, не здатний заперечити логіку саме такої боротьби народів, на горлі яких тримають ножа.
На горлі української нації також тримали – а подекуди ще й досі тримають – ножа. Не кажучи вже про те, що ні польська, ні російська сторони ніколи не намагались вести переговори з націоналістами, щоб хоч частково виконати їх вимоги – їх треба було лише нищити.
Друга проблема
Джерела підтримки. Інакше: Коновалець і фінансування підпільної боротьби. Українська нація увійшла у ХХ ст. як дуже бідна, пограбована, позбавлена багатої патріотичної – аристократичної та капіталістичної – верхівки.
Нація бідна, але жертовна. Особливо жертовною для УВО та ОУН була тогочасна українська заокеанська еміграція, пожертв якої, однак, не могло вистачити на те, щоб десятиріччями вести вперту, невсипущу, жорстоку, але й недешеву з матеріальної точки зору боротьбу. Дипломатичні здібності керівників визвольного руху – того ж Коновальця – зосереджені були на тому, щоби шукати і знаходити союзників – тимчасових, тактичних, часто дуже непевних і нещирих (Коновалець завжди ставився дуже насторожено до німців), але в даний момент потрібних. Коновалець та його співробітники намагалися розшукувати таких союзників, використовувати їхні скупі фінансові дотації. Во ім’я України, во ім’я національно-визвольного руху.
Ці питання вимагають глибокого дослідження і об’єктивного пояснення, виходячи з умов підпільної боротьби з окупаційними режимами. Не “мета освячує засоби”, як дехто хотів би сказати, а обставини – коли нація на грані життя і смерті – диктують засоби.
Третя проблема
Перехід УВО в ОУН. Це дослідження складного, часом болючого процесу переростання УВО в ОУН (період в основному 1929-1930 років), застосування нових додаткових методів боротьби, не лише збройної, а й політичної та ідеологічної, знову в ім’я незалежної України.
Лінія Коновальця, що вивела націоналістичний рух із вузької стежки на широку дорогу, виявилася правильною. Цей період, у якому не обійшлося без суперечок і дискусій, але під час якого трансформація відбулася без розколів, дуже характерних для пізнішого та й сучасного націоналістичного руху, заслуговує на дуже детальний аналіз і на цілком практичне використання досвіду тих часів якраз у наші роки.
Четверта проблема
Діяльність УВО та ОУН на Східній Україні. Ярослав Сватко дуже переконливо пояснює в сьогоднішній книжці перешкоди, які стоять на заваді висвітленню історичної правди. Оперативні архіви з т. зв. радянських часів досі ще майже недоступні (або доступні лише для невеликої кількості довірених), а судові справи з фальшивими звинуваченнями та фальсифікованими зізнаннями і свідченнями вимагають дуже філігранної праці, щоб відділити істину від спеціально сконструйованої неправди. Коновалець і ОУН творили велику загрозу для СРСР.
Це цілком ясно, бо на нього так не полювали б і з ним так не воювали б. Але конкретний зміст цієї загрози лише починає вимальовуватися не дуже ясними контурами. Потрібно великих дослідницьких зусиль, щоб ці контури заповнити реальним дослідницьким змістом.
П’ята проблема
Дуже болюча і дуже загадкова. ОУН після вбивства міністра Пєрацького була проголошена ледве чи не найтерористичнішою організацією в Європі. Але відплати за вбивство Провідника не було. Чому?
* * *
Коновалець став героїчною постаттю не через свою трагічну смерть. Він став лідером нації, що бореться, задовго до цього.
Постать полковника-провідника, великого патріота і борця, для якого доля України була понад усе, для якого не існували приватні інтереси, постать великого організатора і людини непохитної волі притягає і притягатиме погляди людей сучасних і наступних поколінь.
|
|
