|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
В Європи на дахуЛьвів’янин Назар Іваськевич збирається увосьме зійти на ЕльбрусВЕРШИНИОлексій ШЕВЧЕНКО
Якось так уже прийнято, що найвищою вершиною Європи більшість людей упевнено вважає Монблан, розташований в Альпах. Проте бувалі альпіністи можуть заперечити це твердження. Судіть самі: географічний кордон Європи проходить по Середньокавказькому хребту. А Ельбрус із його висотою 5642 метра – на кілька десятків кілометрів північніше від цього хребта. А тому географічно саме йому по праву належить титул “даху Європи”, адже Монблан приблизно на 1200 метрів нижчий. Знав про це і Гітлер, який одним зі стратегічних завдань своєї кавказької кампанії вважав встановлення прапору зі свастикою саме на Ельбрусі. Альпійські стрільці з дивізії “Едельвейс” здійснили сходження на цю вершину і встановили нацистський стяг на “даху Європи”. Щоправда, як відомо з історії, Гітлерові це не допомогло... Саме за маршрутом отих альпійськіх стрільців здійснив своє перше сходження на Ельбрус львів’янин Назар Іваськевич. Це відбулося у 1999 році. Після цього було ще шість сходжень – за іншими, складнішими та небезпечнішими маршрутами. І кожне з них додавало Назарові майстерності та спонукало до нових висот. Кавказ – не Карпати. Тут усе інакше. Суворі скелі, неприступні льодовики, підступні тріщини (деякі з них – глибиною до 200 метрів), імовірність сходження лавин та каменепадів – усе це вимагає набагато серйознішого підходу до організації сходження на вершину. Самому сходженню передують кілька днів тренувань, акліматизації, альпіністської практики, пробних сходжень на нижчі вершини. До речі, на Кавказі ще й досі є багато маршрутів на вершини, які хоча й нижчі за сам Ельбрус, проте досі ніким не підкорені. Сам Назар переконаний, що досвід карпатських походів таки допомагає альпіністам-початківцям. Але покладатися лише на нього – значить ризикувати власним життям. Володимир Гончар – працівник контрольно-рятувальної служби Ельбрусу (до речі, харків’янин) розповідає, що гора забирає у жертву до 20 життів на рік. Часом винна у цьому погода, часом – занадто складний маршрут, але найчастіше – легковажність. Тому кожне сходження розпочинається з реєстрації у контрольно-рятувальній службі та зі знайомства з професійним інструктором, який супроводжуватиме групу протягом усього маршруту. “Головне у горах – сила духу, – зізнається Назар Іваськевич. – Сходження триває п’ять-шість днів. Прокидаєшся о четвертій ранку в мокрому спальнику, надворі – мороз, але ти змушуєш себе піднятися, спакуватися і вирушати на маршрут. А після чотирьох тисяч метрів у горах дуже важко! Починається “горняшка” – гірська хвороба. Від нестачі кисню болить голова, відчуваєш неймовірну слабкість, часом у людей стаються запаморочення. Деколи під час сходження після десяти зроблених кроків група відпочиває п’ять хвилин. І так протягом усього дня. Деякі люди не доходять до вершини, ламаються просто фізично. Під час другого сходження з нами йшли кілька колишніх спецназівців. Хлопці воювали у Чечні, здорові, як бугаї, а дійти до вершини не змогли... Адже ж тебе туди ніхто не жене – можна грітися на сонечку у долині, їсти шашлик, пити чудове грузинське вино... Ти сам вирішуєш... Хоча – воно того варте! Передати словами те, що відчуваєш на вершині, дуже важко. Ти стоїш на піку і бачиш одразу і Грузію, і Туреччину, Чорне і Каспійське моря... Це неймовірно! Зрештою, під час кожної поїздки переживається стільки різноманітних пригод, що про кожну з них можна написати окрему статтю. Всього просто не розкажеш”. Та перипетії сходження – це ще не всі проблеми. Аби дістатися до Кабардино-Балкарії, доводиться їхати територією Росії. Регіон цей нагадує, за словами Назара, військовий табір. Дуже багато військових патрулів, перевірок, хлопців, які їдуть із Західної України, одразу ж вважають найманцями, що дістаються до Чечні. Щоправда, всі проблеми врешті-решт вирішуються. Альпіністів від найманців врешті-решт відрізняють навіть російські міліціонери... Цього літа Назар збирається увосьме піднятися на “дах Європи”. “Моя основна мета – пропагувати альпінізм саме на Західній Україні, – говорить він. – Адже він тут розвинутий доволі слабо. Альпіністи тренуються у Карпатах чи ще десь, а на високі гори виїжджають вкрай рідко. Я роблю це самотужки, запрошую кількох друзів – і їду туди власним коштом. Можливо, мій приклад зацікавить інших, і вже незабаром сходження на Ельбрус буде реальним для будь-якого львівського альпініста”. |
|
|
