|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Сценічний ритуал: білим по біломуЛьвівський театр “У кошику” на III всесвітній театральній олімпіадіФЕСТИВАЛЬАндрій ГРИЦИШИН
Зрештою, коли бути точним, то трупа режисера Ірини Волицької не єдина з України потрапила до Москви, були й інші вітчизняні театри, представлені такими відомими іменами, як Аттила Віднянський, Андрій Жолдак, Алла Бабенко. “Все це так, та слід зауважити, що Аттила Віднянський із Берегово. А це, як на мене, український театр де юре, де факто вони представляють угорську культуру, – вважає Ірина Волицька. – Крім того, там відбулася прем’єра вистави Андрія Жолдака “Чайка” – це український режисер, проте виставу він поставив з російськими акторами. Ще паралельно відбувався міжнародний Чехівський фестиваль, де була показана вистава Алли Бабенко “Дядя Ваня”. Ми дуже тішилися успіхові наших колег у Мелехово. Та, до певної міри, ми справді були єдині, хто представляв українську культуру”. Виставу “Украдене щастя” за Іваном Франком театр “У кошику” грав двічі – 5 і 6 червня у старому приміщенні театру Анатолія Васільєва “Школа драматичного мистецтва”. І може тепер з повним правом і без зайвої скромності казати, що виступи пройшли дуже добре, і вистава львів’ян мала великий успіх у Москві. Усе було на високому емоційному рівні: і робота акторів, і віддача залу. Глядачі після вистави буквально засипали сцену квітами, на вигуки “браво” спромагалися навіть прискіпливі відомі театральні критики. Глядачів було більше, ніж місць. Доставляли стільці, на балконах сиділи. Був у залі й сам Анатолій Васільєв. Ірина Волицька: “Він дуже хотів з нами зустрітися, але так складалося, що ми вже мали від’їжджати, а в нього ввечері планувалася прем’єра “Медеї” Мюллера. Та йому вдалося поговорити з акторами й зі мною із півгодини. Він сказав, що ми привезли дуже гарну роботу. І головне, що ми не загубилися в його дуже складному залі, де нам довелося виступати”. Актор Роман Біль: “Нам здається, що ми не осоромили Львова й України, коли привезли “Украдене щастя”. Виставу глядач сприйняв. Було й телебачення на першій виставі, брали інтерв’ю в акторів. Московський телеканал “Культура” знімав фрагменти вистави. Відразу йшла інформація в ефір. Шкода, що ми не бачили, але ті, хто бачив, казали, що це було дуже пристойно й цікаво”. Ірина Волицька: “Крім того, в нас були гарні зустрічі в Москві. Ми там познайомилися з дуже цікавою людиною – режисером, кінодокументалістом Вірою Федорченко – особою, відомою у Львові. Вона нами опікувалася, гарно і зворушливо. Вона запросила нас на зустріч в Український центр на Арбаті. Це історичний будинок, який Україна викупила у свою власність. З нами на зустрічі був ще гуцульський інструментальний квартет. Цей збіг потім дав підстави журналістам писати про фестиваль гуцульської культури в Москві! Познайомилися із заступником директора Українського культурного Центру п. Василенком. Він дуже дивувався, як же ми потрапили до Москви, адже посольство про нас нічого не знало. Та, слава Богу, минулися ті часи, коли потрапити в ту чи іншу столицю світу можна було тільки через дуже офіційні канали: посольства чи міністерства культури”. Зрештою, не самим чиновникам, а й просто здивованим чи заздрісним до театру “У кошику” акторам неодноразово доводилося пояснювати, що до олімпіади їхню виставу вибрали представники театру Анатолія Васільєва, які спеціально приїжджали в Україну і відбирали твори, які би їм підійшли до тої чи іншої програми, оскільки олімпіада мала кілька напрямків. Однак цього разу дивується сама Волицька: “Та звідки прийнято вважати, коли це наше, українське, то воно менш вартісне? А нам, де б ми не були, завжди хочеться мати бодай моральну підтримку від українців, які причетні до організації культурного життя. В даному випадку нам навіть важко сказати, чи був культурний аташе українського посольства або той же п. Василенко на нашому виступі. Але підходили українці, дуже гарно вітали акторів, просто зі сльозами на очах, дякували, що ми приїхали й привезли цю виставу, бо це для них було свого роду відкриттям, що українська класика може так оригінально й нетрадиційно бути зіграна й поставлена”. Та щоб отримати такий успіх у глядача, театрові “У кошику” довелося скласти своєрідний естетичний іспит. Тестом був сам зал. “Зал Школи драматичного мистецтва Васільєва дуже складний. Це нам було відомо, але ми його до того ніколи не бачили, – говорить акторка Лідія Данильчук . – Коли виставу для відбору переглядала Олена Карась, вона сказала, що цей твір можливо зіграти на Поварській. Вона дуже обережно підходила до цього. І тільки коли ми прийшли до цього залу, зрозуміли, про що йшлося”. Виявилося, що Школа драматичного мистецтва має зовсім нетеатральне приміщення – напівпідвал зі знятою стелею, куди в незашторені вікна проходить денне світло. Все приміщення – видовжений прямокутник – дуже гарно й якісно вибілено, чиста лакована паркетна підлога. Дуже мало глядачів у залі – 60 місць на лавах із дубових дощок. Ірина Волицька: “Естетика театру Анатолія Васільєва така, що вони використовують природне освітлення. Є там і штучне, але в поєднанні з природним. І тому ті вікна незатемнені. Ми розпочинали виставу о 8 годині – це ще білий божий день! Нам довелося пристосовувати зоровий ряд і світлову партитуру нашої вистави до вимог залу”. Роман Біль: Для нас була велика честь виступити в цьому приміщенні. Бо Васільєв вважає, що коли це справжній театр, то він твориться при білих стінах – будь-де! А все інше – це похідне. Якраз це видалося дуже добре. Ми встановили світло, щоб нас було видно у всіх точках, але тільки на два положення: більше і менше. Ми скористали з того тестування, додавши ще більше білого світла. І тут з’явилася зовсім інша світлова естетика. Наша світлова партитура вибудувана на точковому світлі. Коли при ясному дні раптом ми почали виставляти світло так, як робили це у Львові, то режисер зрозуміла – це вже абсолютно не має сенсу. Точкове світло в нас вибудуване на нюансах, а які тут можуть бути світлові нюанси, коли незашторені вікна? Та, як на мене, ефект був набагато кращий, сцена затемнювалася й освітлювалася, а в результаті вийшла така біла вистава!”. Це було те, про що Ірина Волицька мріяла із самого початку. Вона хотіла, щоб ця вистава була білою, із пульсуючим світлом, у білих декораціях: “Від того першого задуму в нас залишився тільки білий половик – як символ тої білизни. А тут неждано-негадано було, як подарунок долі. Ми самі не сподівалися такого дивовижного ефекту. Раптом кожен рух, кожен пластичний поворот здобув своє підкреслення, все проявилося моментально! Хоча треба було трошки по-інакшому працювати, дуже точно, без бруду. Роман Біль: “А звук у цьому залі який! Відлуння йшло, як у церкві. Раптом мова зробилася цілком опуклою... Тому росіяни все зрозуміли, нічого не бракувало, кожне слово вони чули і відповідно розуміли”. І режисер Ірина Волицька не шкодує похвали для акторів: “Як вони гарно говорили! Мова була просто дивовижна: рельєфна, випукла, соковита, виразна. Вистави йшли в хорошому темпі, відразу він був взятий і дотягнутий до кінця, але, що дивно, насправді вистава йшла на 15 хвилин довше, ніж у нас! Це пов’язано зі зворотнім звучанням”. Ліда Данильчук: “У тому театрі дуже важлива підлога, вони на неї моляться: чистота ідеальна! Такого, – де б ми не були в театрах України, такого нема! Ставлення цехів до репетицій, монтування – просто надзвичайне! Наш чудовий випраний лляний половик вони спочатку клеїли скочем, лейкопластирем, але він ковзався. Через великі труднощі вкрутили шурупи, та натягу не було. Через ніч приходимо: половик вклеєний, не рухається, натягнутий, як шкіра. Виявляється, що вони за ніч десь взяли рідини для дискотек, аби не падали танцюристи. Залили полотно, і воно присохло. І це не пошкодило підлоги й нашого половика. А наші барабани так гармоніювали й перегукувалися із тією підлогою!”. Роман Біль: “Усі цехи надзвичайно добре працювали, старалися допомогти, подолати технічні складнощі. Тобто в театрі Васільєва цехи працюють на акторів, на творчий процес, чого бракує, мабуть, у нас в інших театрах. Там дуже жорстка дисципліна. Завідувач постановочної частини на монтуванні страшенно здивувався: а що у вас, демократія в театрі? У нас це не дай Боже! На що Волицька сказала: “Може, я колись до цього і дійду, а поки що і демократія є”. Загалом, львів’яни отримали чудовий простір, в якому допускають виступати не кожний театр, бо інші беруть одразу чорний кабінет, завіси, куліси, софіти... І цей суто технічний тест приміщення став для них випробуванням на справжність. А участь у розділі олімпіади “Вузький погляд скіфа. Світський виняток із правил” – поцінуванням того складного шляху творчого експерименту, на який відважується мініатюрний театральний колектив театру “У кошику”. |
|
|
