|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
"Камінь, який відкинули будівничі, став наріжним..."ЄДНІСТЬо. Степан Меньок, Ч.Н.І.
Запланований приїзд Папи Івана Павла II в Україну багатьох людей доброї волі змусить задуматись над питанням: хто він, цей Вселенський Архієрей? Яку роль відіграє УГКЦ в історії Вселенської Церкви, в екуменічному діалозі Церков? Значення Берестейської Унії У Бога немає “випадку”, кожна дія – як спільноти, так і кожної людини, є окремою ланкою в загальному ланцюзі Божого Провидіння. Акт Берестейської Унії 1596 р. був довершений підписанням угоди між Ієрархією Української Православної Церкви і Святішим Престолом і став історичним моментом повернення до первинної єдності нашої Церкви, яку вона мала ще за часів Володимира Великого, хоча він багатьом не подобався і не подобається до сьогодні. Мало хто знає такий факт, що князь Костянтин Острозький, який пізніше став великим противником унії тільки через те, що не був включений до складу делегації до Папи Римського у справі об’єднання, перед тим, 1583 року, обговорював цю справу із представником Рима, папським легатом Антонієм Поссевіно. І ще один надзвичайно важливий історичний момент. Патріарх Царгородський Єремія ІІ, який 1589 р. побував в Україні, також не виключав і не осуджував з’єднання зі Вселенською Церквою. Перед усіма владиками Київської Митрополії. Думку про єдність із Латинською Церквою Патріарх Єремія ІІ назвав “найщасливішою”. Ідучи за прикладом нашої церкви, до церковної унії з Апостольським Престолом приступили такі церкви: – вірмени, крім Львівської архієпархії, з осідком Кілікійського патріарха в Бейруті - 1742 р. – халдейці, патріарший центр у Багдаді – 1771 р. – мелхіти, патріарша столиця в Бейруті – 1773 р. – крижевецька єпархія в Хорватії – 1777 р. – Сирійська церква на чолі з Антіохійським патріархом у Бейруті – 1781 р. Спір за верховенство Причиною розколів у Церкві були або єресі, які можна було засудити на Вселенських соборах, або політичні міркування імператорів, які втягували церковних патріархів, зосібна і Римського, у свою брудну політику і тим самим спричинялися до розколів. Але, мабуть, однією із найважливіших причин схизми або єресі є гординя, бажання влади окремих мужів– як державних, так і церковних . Відновлення Римської імперії, яке відбулося під час коронування короля франків Карла Великого Папою Левом ІІІ (800 р.), було кульмінаційним моментом розриву політики між Римом і Візантією. Адже Візантія вважала себе єдиною імперією всього християнського світу. Це тягнеться ще від часу перенесення столиці Римської імперії з Риму до Візантії за імператора Костянтина Великого. Нову столицю будували у 326-330 рр., спочатку їй дали назву Новий Рим, а потім Константинополь. Перенесення столиці, а тим самим осередку державної влади так вплинуло на свідомість грецьких патріархів, що вони почали говорити про необхідність затвердження верховенства почесті після Римської катедри, щоб мати необхідний канонічний фундамент та історичний ґрунт для отримання примату (верховенства) юрисдикції. Не дивно, що на Халкедонський собор (451 р.) була винесена пропозиція Константинопольського єпископа такого змісту: “Новому Римові (Константинополеві) належаться ті самі права і привілеї, які мав давній Рим, коли був столицею імперії...”. Ми повинні пригадати, що перед тим третій канон 2-го Вселенського Собору (перший Константинопольський – 381 р.) містить у собі прохання про верховенство почесті для Константинополя після Римського єпископа, але тоді Папа Дамазій не затвердив його. Ось як звучав цей канон: “Константинопольський єпископ має верховенство почесті після Римського єпископа, тому що місто це є новий Рим”. Хоча це правило не було затверджено, однак Константинополь на практиці застосовував його, що й посіяло зерна розбрату між Олександрією і Константинополем, оскільки до цього часу Олександрія (Єгипет) займала друге місце після Римського Патріарха... Проте подальша дійсність церковного життя підтвердила, що цей канон Халкедонського собору став одним із фундаментів для церковної схизми на сході. І, як бачимо, до сьогодні примат папи є каменем спотикання для єдності Церкви. Почесний примат папи ніколи не викликав сумнівів, навпаки, особливо підкреслювався на першому Константинопольському (381 р.) і на Халкедонському (451 р.) соборах. Також загальноприйнятий був римський примат у справах віри. Підпис папи або папських легатів ставився на першому місці документів соборів, цього домагалися навіть імператори. Скликання Вселенських соборів було привілеєм Папи Римського. Примат юрисдикції приймався найважче, але все-таки приймався. Недаремно був такий відомий вислів: “Рим сказав – справа закінчена!”. У першому столітті виникло непорозуміння в Коринтійській церкві між вірними і духовенством. Це непорозуміння розв’язав Папа Климентій, а не апостол і євангеліст Іван, який тоді ще жив і перебував на острові Патмос. У своєму пастирському листі, хоча він був єпископом Рима, закликає вірних підкоритись своїй законній ієрархії. У первісній Церкві це послання читалося нарівні з апостольськими посланнями. Папа Юлій І (337-352) у своєму листі до єпископів сходу ще 341 р. підкреслив, що, згідно із давнім звичаєм, коли розглядається якесь спірне питання, остаточне рішення завжди залишається за єпископом Рима. На синоді в Сардиці (343 р.), який скликав цей Папа, було прийняте рішення, що стосувалося і Східної Церкви. Писалося, що єпископи в різних спірних питаннях повинні звертатися до папи, рішення якого є остаточне і правомірне. Позбавлений архієпископської кафедри розбійницьким синодом “під дубом”, Царгородський архієпископ Іван Золотоустий звертається зі скаргою до Папи св. Інокентія І (401-417). Пише листи з місця свого заслання до цього папи, дякуючи за всі старання для нього, у відповідь Святий Отець потішає його та заохочує до витривалості. Папа св. Інокентій І не визнавав правомірним наступником Аттика, якого поставили на місце св. Івана Золотоустого. За часів понтифікату Папи Фелікса (483-492) Царгородський патріарх Акакій спричинився до розриву Грецької Церкви із Римським престолом, і ця схизма тривала понад тридцять років (485-519). Однак уже його наступник Флавіян ІІ (488-89) просив папу про прийняття його до єдності із Петровим Престолом, але через три місяці він помирає. Про те ж саме просив патріарх Євфемій (489-496), та до єдності не дійшло через те, що він не хотів розривати свої відносини з монофізитом Петром з Антіохії (монофізити – ті, що признавали в Христі тільки божественну, а не людську природу). За Папи Гелазія (492-496) імператор Анастазій та патріарх Євфемій знову порушили питання про затвердження 28-го Халкедонського канону, але Отець відмовив їм у цьому, пояснюючи, що папи не завдячують своєю владою імператорам чи соборам, а отримують цю владу від св. апостола Петра, який, своєю чергою, отримав її від самого Ісуса Христа. Цезаропапізм Цезаропапізм (втручання державної влади в справи Церкви) також був однією із головних причин розколу в Церкві. Коли ієрархія Римської Церкви зауважила, що немає сенсу залежати від такої держави, імператори якої самі були причиною єресей і переслідувань і не захищали Рим від нападу варварів, тоді було короновано Карла Великого на оборонця і захисника папської держави (800 р.). На цю подію мало звертають увагу, але якраз цей акт мав вирішальне значення у справі канонічного верховенства папи. Вже імператор Никифор (862-811) заборонив Візантійській Церкві мати будь-які відносини з Римською Церквою. Патріарх Никифор (806-815) у своєму листі до папи пише: “Ви (римляни) самі відділилися від Церкви”. Факт коронування Карла Великого Папою Левом III виглядав як посягання на владу Візантійських імператорів, а цього Візантія не хотіла пробачити. Із цього виходить, що надмірна гордість Константинопольського архієпископа випливала тільки з перенесення столичного града, однак поза тим Константинопольський патріарх вважав, що має право підпорядкувати патріарші кафедри Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, які, без сумніву, мали апостольське походження. Перший розкол Перша велика спроба розколу Церкви відбулася з вини Царгородського патріарха Фотія, за Папи Миколая І. Фотій неправомірно був на патріаршому престолі із 858-867 рр., хоча звертався за затвердженням до Папи Миколая І. Після розслідування справи Папа Миколай І не затверджує його як канонічного патріарха (861 р.), і тоді озлоблений псевдопатріарх Фотій у своїй енцикліці звинувачує Римську Церкву в єресі, в самовільному фальсифікуванні Нікейсько-Царгородського Символу Віри шляхом додання слів про походження Святого Духа не тільки від Отця, а “і Сина”. Як тільки змінилася політична ситуація, новий імператор Василь Македонянин (25.09.867 р.) усуває псевдопатріарха Фотія і знову на патріарший престол повертає Ігнатія, який як повноправний патріарх виконував цей уряд до своєї смерті (23.11.877 р.). 869 року 8-мий Вселенський Собор відновлює давню єдність Церкви. Апостоли єдності У цей час на арену світової і церковної історії виступають два апостоли і просвітителі слов’ян, засновники церковно-слов’янського письма – Костянтин (Кирило) і Методій. Вони постійно зазнавали нападів від німецьких єпископів за те, що видумали нове письмо, яке не може бути прийняте, тому що тільки трьома мовами можна прославляти Бога – єврейською, грецькою і латинською. Тоді ж виникла суперечка між Римом і Візантією за Болгарію, бо новоохрещений князь Михайло Борис відіслав назад грецьких місіонерів, а запросив римських. Кирило і Методій вирушили на запрошення Папи Миколая І до Рима. Чи святі Кирило і Методій не знали про боротьбу Фотія із Папою Миколаєм І? Убудь-якому випадку вони не надавали їй значення і не вважали за необхідне дивитись на Римську Церкву і на Папу очима Фотія. Це був 867 р., Папу Миколая І вони вже не застали живим, тому що зустрічає їх Папа Адріян ІІ, якому вони вручили мощі Папи Климента, що віднайшли в Таврійському Херсонесі. Папа Адріян II своєю апостольською владою затвердив слов’янську мову та обряд у Церкві, поставивши їх нарівні з латинським і грецьким. Такий був початок Візантійсько-Слов’янського обряду. Крім того, Папа Адріян II потвердив мову слов’янську як мову літургічну буллою „Gloria in Altissimis Deo”. З листа Папи Івана VII (872-882 рр.) до князя Святополка, наступника Ростислава, дізнаємося, що Методія було висвячено на архієпископа Моравії самим Папою Адріяном II у 869 р., мабуть, перед його від’їздом до Моравії. Методій був першим слов’янським архієпископом, який прямо підпорядковувався Римові, а не Візантії. Він встановив межу зазіханням латино-католицьким єпархіям Баварії. Костянтин залишається в Римі, приймає схиму (вічні обітниці) в одному із грецьких монастирів, отримує ім’я Кирило і через два роки помирає з такими словами на устах: “Відтепер я ні царю слуга, ані комусь іншому на землі, тільки Богові Вседержителеві”. Його мощі є в церкві св. Папи Климентія в Римі. Ось маємо зі сторони Солунських братів, Кирила і Методія, такий гарний приклад вірності Апостольській Столиці, а цього чомусь не хочуть бачити “православні” історики. Русь-Україна прийняла Хрещення в 988 р., коли Церква була повністю єдиною. Імена пап вміщувались у диптихах церкви св. Софії в Константинополі, а також в інших церквах Сходу. Католицька і православна. Говорити про те, що князь Володимир прийняв “православну” чи “католицьку” віру, означало б не знати або свідомо замовчувати чи перекручувати правду. Церква є завжди одна, тому що вона є таїнственним тілом Христа, а Христос не може розділитися, тому Церква є єдина, тобто католицька. Католицька Церква є одночасно і православною, тому що містить в собі правди віри, які приймає вся Католицька Церква, і тим самим правдиво славить Бога. Отже, як бачимо, ці два терміни є нерозривно пов’язані між собою – коли ми тільки кажемо католицький, то обов’язково випливає православний, і навпаки, таким є богословське трактування. Ось що говорив на цю тему Митрополит Андрей Шептицький у своїй проповіді в церкві Успення Божої Матері напередодні вступу до Львова царських російських військ (вересень, 1914 р.): “...Однак мусимо себе пізнати, хоч у многім ми є подібні до себе. У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе православними, і ми православні. Наше православіє є церковне, їх православіє є державне, що так скажуть казьонне, тобто вони спирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності зі Святою Католицькою Церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиво джерело спасення”. Нині в різних публікаціях ці два терміни вживають як щось протилежне, хоча богослови з обох сторін добре розуміють, що це абсолютно неправильно, але така термінологія прийнялася, і обидва табори використовують їх, коли хочуть підкреслити, тобто вказати, про яку церкву йдеться – Сходу чи Заходу. 1054 рік приніс Вселенській Церкві сумнозвісний розкол, наслідки якого до сьогодні очевидні. Це сталося за Папи Лева IX, який помер 19 квітня 1054 р. під час часі дипломатичної місії кардинала Гумберта до Константинопольського патріарха Михайла Керулярія. Буллу з анафемою на патріарха Михайла Керулярія та архієпископа Лева з Охриди, а також їхніх прихильників, поклав кардинал Гумберт на головний престол церкви св. Софії 16 липня 1054 р. Цікавим є той факт, що кардинал Гумберт вертався до Риму через Київ, де був гостинно прийнятий. Як пише у своїй праці “Погляд на догматичні та історичні основи Греко-Католицької Церкви в Україні” блаженної пам’яті патріарх Йосиф Сліпий у 1954 р., перебуваючи на засланні в Красноярському краї: “Якщо б руське духовенство, князі і суспільність були однодумцями з керулярівцями, то кардинал Гумберт, що побоювався великих неприємностей від греків, не наважився б їхати в Україну”. А було це в 1054 р., на Київському митрополичому престолі, правдоподібно, сидів ще митрополит Іларіон, вибраний і висвячений собором єпископів у 1051 р., згідно із бажанням князя Ярослава Мудрого, без узгодження і благословення Царгородського патріарха. Ось що пише церковний історик д-р Микола Чубатий у своїй праці “Історія християнства на Руси-Україні”: “Із згаданої Короткої Записки посольства Гумберта виходить, що в Римі були поінформовані про провокуючі протилатинські виступи візантійських духівників під проводом патріарха Керулярія, як-от: замикання латинських церков, перехрещування латинян, а навіть зневажання Пресвятої Евхаристії, довершеної на опрісноках, та інше, тому не мали великої надії на замирення”. Поставмо таке питання: “Чи робилися спроби знову повернутися до первинної Церковної єдності, адже в наших єктеніях у Святій Літургії є окреме молитовне прохання про з’єднання Святих Божих Церков?”. Як зреагувала Русь-Україна на таку подію? Невже протягом такого довгого часу не знаходилися люди, які не змогли піднятися над особистими амбіціями і не вболівали над таким великим нещастям як церковний розкол? Для того, щоби зруйнувати стіну розподілу між юдаїзмом і поганством, потрібно було, щоб на землю прийшов Христос. Але що потрібно, щоби знову відновити первинну єдність Церкви? |
|
|
