|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Гендерні ігри на полі української культуриФЕМІНІЗМПавло СЕНТИЙ
Гендер і культура: зб. ст. / Упоряд.: В.Агеєва, С.Оксамитна. - Київ: Факт, 2001, – 224 с. Мода останнього часу на феміністичне чтиво (в сенсі – жінками продуковане) ладна без особливих іміджмейкерських зусиль віщувати збірнику статей “Гендер і культура” неабияку популярність. Здається, її вал уже піднімається. І нічого дивного в тому немає, коли зважити на автуру видання. Бо книжку, випущену у світ київськими “Фактами” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження” та програми HESP of the Open Society Institute (Будапешт), укомплектовано статтями найбільш передових наших співвітчизниць – Оксани Забужко, Тамари Гундорової, Віри Агеєвої, Євгенії Кононенко, Людмили Таран та інших дослідниць, яким випало бути викладачами та слухачками міжнародної літньої школи “Гендер у перехідному суспільстві”. Як зазначила упорядниця книжки Віра Агеєва, літня школа для молодих викладачів та аспірантів різних навчальних закладів України, Росії та Білорусі працювала під егідою Київського центру гендерних студій та Національного університету “Києво-Могилянська академія” не далі, як торік. Тому поліграфічна оперативність із випуском збірника надає унікальну нагоду українському читачеві відчути себе синхронно причетним до утвердження феміністичної тенденції в нашій культурі, що помалу прощається зі стереотипами патріархальності. Адже гендерні студії в Україні (незважаючи на авторитетну традицію Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Мілени Рудницької та інших феміністок) почали активно розвиватися тільки в 90-ті роки XX ст. Однією з перших публікацій, які характеризували наше суспільство як патріархальне, а культуру – як маскулінну, була стаття світлої пам’яті Соломії Павличко “Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?” Широкий спектр гендерної проблематики збірника “Гендер і культура” дає можливість проаналізувати проекцію існування сучасної жінки у політиці (Оксана Скнар), підприємницькій діяльності (Наталія Комих), у соціальній ієрархії (Наталія Омельченко), у колі родини (Ірина Мажак), у дзеркалі засобів масової інформації (Людмила Таран), в асиметріях мовного сексизму (Марія Дмитрієва) та навіть з точки зору архітектурної перспективи (Світлана Шліпченко)! Але найбільше – у художній творчості. Причому літературні твори, що становили лектуру дослідниць, належать перу як чоловіків, так і жінок. Це листування, поезія й драматургія Лесі Українки (розділ із нової книжки Оксани Забужко, який є справжнім хітом цього збірника), проза Ольги Кобилянської (стаття Тамари Гундорової), а також твори Володимира Винниченка, белетристика В. Домонтовича, романи Емми Андієвської, новели Анжели Картер, поезія чотирьох збірок Маріанни Кіяновської тощо – у наукових розвідках інших учасниць цього проекту. Надзвичайно цікавою не тільки для літературознавців, а й для тих, хто шукає якихось критичних орієнтирів сучасного літпроцесу може стати й порівняльний аналіз Марини Романець того підходу до теми сексуальності, який демонструють Іздриковий “Воццек”, “Польові дослідження...” Забужко та Покальчукове “Те, що на споді”. Резюмуючи свої роздуми, М. Романець переконливо доводить, що через свою героїню, яка переживає еротичний і духовний катарсис Забужко накреслює проект пізнавального вивільнення з лещат успадкованої традиції. На відміну від внутрішнього ландшафту тіла Забужко, позначеного безпосередністю її еротичних становлень, “Воццек” Іздрика – вишукано структурований текст-палімпсест із концептуальними і мовними фактурами, в якому бажання контролюється естетичним мірилом. А от виклик, кинутий Ю. Покальчуком, не сягає далі створення національної порнопродукції, бо його збірка оповідань включає майже всі найпопулярніші порнографічні сценарії: зображення жінок, в яких “увіходять” з усіх мислимих кутів в усі можливі отвори (у деяких випадках – у всі відразу). Як далеко це від інтелектуальної еротики В. Домонтовича, яку описує Світлана Матвієнко, чи від психологічної глибини дослідження Вірою Агеєвою такого симптоматичного в українському модернізмі явища, як десакралізація образу матері . Загалом , на поставлене десятиліття тому Соломією Павличко запитання збірник “Гендер і культура” відповідає не тільки ствердно, а й векторно означує перспективи подальшого розвитку різних суспільно-гуманітарних наук. Зайве й казати, що читається він так само захопливо, як і казка про Червону Шапочку, адресована, щоправда, дорослим. |
|
|
