Дарча на штукатурку
НОНСЕНС
Вікторія САДОВА
Закінчення. Початок – стор. 1
“Кінодокументалісти вже знали, що в нас в комірчині є якісь розписи. Гайслер дав мамі підписати документ, що вона не буде претендувати на знятий фільм, не буде мати якихось там гонорарів, не буде втручатися у зйомки, в сценарій тощо. Мама підписала. І ще там йшлося про те, що ми зобов’язуємося не розголошувати про ці знахідки. Ми цього і притримувалися. А за три тижні німецькі, й італійські, і польські газети почали писати репортажі, що тут знайдено шедеври. Та не було жодної документально зафіксованої експертизи, що це є дійсно темперний розпис Бруно Шульца”.
Однак донька Калюжних, наголошуючи, що не було жодної експертизи щодо авторства творів, не бере до уваги протоколу міжнародної експертної комісії у складі
Г. Хмужинського, А. Кійовської та Б. Возницького, які безсумнівно визначили розписи як твори Бруно Шульца. Щодо ідеї влаштувати в колишній віллі гестапівця Ландау музей чи Центр міжнародної співпраці, то тут донька Калюжних була більш категоричною: “Я хочу наголосити, що не було мови про жодний музей. 40 років батьки прожили в тій квартирі, я тут народилася і жила 20 років, поки вийшла заміж. Ну як можна переселяти старих людей? Вони не збираються нікуди переїжджати. Але життя перетворилося на страшне пекло у зв’язку з тими візитами.”
Цікаво, що власники помешкання, отримавши пропозицію від “Яд Вашем”, не поставили до відома ні офіційні органи, ані знімальну групу Гайслера. Ларису Миколаївну цілком задовольнило пояснення зухвалих контрабандистів: “Шраберман сказав, що з Гайслером він розмовляв у Єрусалимі, що все погоджено з єврейською общиною, що у Львові в курсі. Вони дуже поспішали, бо то була субота. Вони поговорили з батьком, щоби він передав у дар ці малюнки. І батько, доведений до такого стану, що було просто неможливо далі жити в таких нервах через ці постійні візити, віддав малюнки музею “Яд Вашем”.
Порушивши всі правові засади передачі, не зважаючи на те, що міністерства культури України й Польщі оголосили, що стінописи є культурним надбанням України й охороняються законом, власники помешкання також не вважають вивезення фресок контрабандою: “Яка то контрабанда? Це є штукатурка, нема ніде документу, що це є історичні цінності. То звичайна штукатурка з кладовки!” Те, що залишилося, мешканці мають намір передати у краєзнавчий музей.
Донька Калюжного не вбачає нічого протиправного в тому, що дарча не завірена нотаріально: “Ну, не знаю, батько так вирішив – подарувати. Батько вважав, що коли був би офіційний документ на гербовому папері, з гербом України, з підписом високих міністрів, що це є дійсно пам’ятка, що ми дійсно відповідаємо за її збереженість, тоді це була б цілком інша розмова. Ми маємо право власності на квартиру, а оскільки нема такої експертизи, що це є скарб, немає офіційного документа – значить, це штукатурка – і все!”
|
|
