|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Світ незбагненний здалеку і зблизькаПанорама всеукраїнського фестивалю театрів ляльок "Золотий Телесик-2001"ТЕАТРСвітлана ВЕСЕЛКА
Знаменитий режисер і художник Микола Акімов у властивій йому іронічній манері писав: “На світі є речі, які виробляються лише для дітей: всілякі пискалки, скакалки, коники на коліщатах і т. ін.”. Інші речі фабрикуються тільки для дорослих: ...бухгалтерські звіти, машини, танки, спиртні напої й цигарки. Втім, трудно визначити, для кого існують сонце, море, пісок на пляжі, квітучий бузок, ягоди, фрукти?.. Напевно, для всіх! І ляльковий театр – також! Тільки дорослим треба споглядати його особливим, духовним зором. Гадаю, батьки, які зі своїми чадами переглядали вистави, представлені на Всеукраїнському фестивалі лялькових театрів “Золотий Телесик-2001”, свідомо чи підсвідомо сприймали їх саме так. Звичайно, кращі вистави. Усіх же було 12, по три щодня. Чи можна робити певні висновки щодо напряму творчих пошуків, визначити тенденції розвитку мистецтва лялькарів України на початку ХХІ століття? Напевно, це було б поспішно як щодо географічної звуженості, так і щодо зумовленості гаслом фестивалю: “Лялькове мистецтво малих форм”. Зрештою, панорама була досить широка: Галичина, Поділля, Буковина, Закарпаття, Донеччина. Вперше у Львові – одеські лялькарі. Та коли би приєдналися й інші театри України, все одно проблема залишалася б незмінною: драматургія. Як і на минулому й позаминулому фестивалях, як і двадцять років тому – драматургія. Не пишуть драматурги для лялькових театрів (утім, чи інша ситуація у “старших братів”, тобто театрів драматичних?). Тому мандрують уже геть “підтоптані” “Колобки”, “Каштанчики”, “ритуальне” “Гусеня”, яке “випасає” вже “енне” покоління дітлахів. Не оминули ці “класики” (крім “Каштанчика”) й нинішнього фестивалю. Тернопільське “Гусеня” Н. Гернеї відсвіжили завдяки прийому представлення казки цирковими акторами (режисер В. Лісовий). Не дуже вправна суто технічна імітація, про що треба чесно сказати, та однак про неї було забуто, коли випасати вередливе гусеня запрошували дітей. Із насолодою пильнували вони симпатичного бешкетника, який так і норовив влізти у болото. Та не встерегли! Нагодилася всюдисуща (також “вічна” в театрі ляльок!) Лисиця... Ну, а далі все зрозуміло. Діти добре побавилися, дорослі були задоволені. Не те судилося іншій нашій казковій приятельці “Козі-дерезі”. П’єса М. Супоніна, який продукував свої драматичні вироби на примітивному, але фахово добротному рівні, зазнали лиховісних і типових для сьогоднішнього театру режисерських дописувань і дотягувань до якогось тільки постановникові відомого “ідеалу” (режисер О. Свіньїн). Ця біда обернулася для веселої, повчальної народної казки неймовірною розтягненістю й уповільненістю дії, та ще і якоюсь незрозумілої природи патологією щодо маніакальної любові Діда до Кози. До того ж в інтермедіях Діда й Баби текст був “осучаснений” в дусі не кращих зразків телевізійного гумору. Виразна й чепурна сценографія А. Гладкової, професійність акторів вистави не врятували. Глядачі... виходили із зали, що для лялькового театру явище рідкісне. Довільне, непридумане використання класичних тем української казки Я. Грушецьким (вистава черкаського театру “Лисичка-сестричка та Вовк-панібрат”) зашкодило його ж режисурі, в якій приваблює динамічність, пластика ляльок, майстерність мізансценування і хороша взаємодія з яскравою – аж із надміром!.. – сценографією А. Курія. Ще одна “жертва” доморощеної драматургії – “Той самий, але не той” (Рівненський театр), де казку (здогадались? – про Колобка) представляє персонаж Актриса, яка на підтвердження своєї приналежності до професії читає... монолог Ніни Зарєчної з “Чайки” А. Чехова! Проте біда цієї вистави не тільки в драматургії, а й у якійсь розхристаній сценографії (Н. Ольховик), де недостатньо обдумане вирішення простору призвело до безладного співвідношення ляльки і живого плану, та й сам Колобок був антипатичний. Так... Що ж це виходить – початок “за упокій”, хоча фестиваль залишив добре враження і потішив не однією “родзиночкою”? А винна в цьому... знову ж таки, драматургія! Мабуть, не визначалася якимись літературними ознаками і п’єса Б. Стрільця “Солом’яний бичок”. Проте тут своє вагоме слово сказали режисер Р. Неупокоєв та художник Н. Ісперова (Чернівецький театр). Вони зазирнули у праглибінь, у витоки народної казки. Перенесли її дію в дохристиянські часи, що дало можливість для цікавих іронічних “перевертів”, ненав’язливих і зрозумілих дітям співставлень із нашим часом. Дія – у світлому казковому просторі супроводжувалась автентичним співом, в акторів (С. Ковальова, М. Марків, І. Данілін) якась особливо гарна мова, от тільки шкода було Бичка, принесеного в жертву! І зовсім – до сліз – шкода маленьких самовідданих безтурботних Сніговичків, які допомагають зустрітися замерзлим звірятам, знаючи, що Сонечко, якого ті чекають, самих їх розтопить. Цю симпатичну казку “Сніговички та сонечко” О. Веселова зіграли актори Закарпатського театру Е. Григор’єва, Ю. Орос, М. Карпенко, Н. Орєшнікова. Режисер вистави О. Куцик, сценограф Т. Улинець. Діти, звичайно, не усвідомлювали мудрості одвічної офіри Сніговичків в ім’я прийдешньої Весни, вони сумували, дехто плакав. Чи не перейшов етичну межу театр? – Аж ніяк. То благодатні сльози. ...Одесити вперше (!) заговорили зі сцени українською мовою, із чим їх треба привітати. І хотілося їм з’явитися українцями, так би мовити, з усіх поглядів. Тому й обрали казку, ну, звичайно ж, про козака. Щоправда, витвір Р. Бродавка “Веселі пригоди козака Купріяна” – дешева спекуляція на національних мотивах. Знову і знову драматургія... Однак вистава мала й незаперечні переваги: смішні, суто лялькові інтермедії – веслі народні пісні і танці, а ще – актор Ф. Міндлін, котрий віртуозно, з істинно одеським шармом грав Чортиків (режисер В. Левченко, художник С. Прокоф’єва). І ще один “Колобок”. Автор п’єси Є. Патрік, режисер Ю. Сікало, художник Т. Торбенко. Чистенька вистава постпенсійного віку. І ніби все на місці, і так має бути... Але від столичного театру (Київський державний) очікувалося мистецьки вагомішого явища. Скромно зіграли лялькарі з Донецька (режисер М. Загной, художник А. Павлік) сентиментальну, із блискітками гумору (Пес – актор Б. Шайдер) невибагливу виставу “Казка про кошеня, зіроньку та ще про дещо” З. Білярської . Хотілося б, щоб оте “дещо” було реалізоване бодай у таємниці! Приємною несподіванкою була вистава “Ще раз про Червону Шапочку”, яку зіграли... викладачі Харківського інституту мистецтв ім. І. Котляревського! Завідувач кафедри лялькознавства Леонід Петрович Полов, відомий режисер і теоретик лялькового театру, викладачі Раїса Тарасівна Ковальова та Олександр Олександрович Інюточкін грали чисто, розкуто, майстерно, із бездоганним почуттям гумору. В залі сиділи їхні учні (більшість режисерів й акторів – харківські випускники), грати перед ними відповідальніше, ніж перед Нобелівським комітетом. “Екзамен” витримали, хоч би з якою міркою підходити! А тепер про дві вистави, які були “обрамленням” фестивалю: “Тарас” Хмельницького театру – відкриття, “Фарбований лис” господарів фестивалю – закриття. Театральна фантазія за драматичною поемою Богдана Стельмаха “Тарас” – то художницька офіра режисера Сергія Брижаня та художника Михайла Ніколаєва на вівтар Кобзареві. Чиста і цнотлива, як сльоза Богородиці, ностальгійно, по-мудрому наївна, гармонійна у розкошуванні метафоричністю. Драматична поема – дилогія Богдана Стельмаха – не новачок у театрі. Перша її частина “І золотої, й дорогої” у постановці Сергія Проскурні 1990 року йшла в Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Гарний вірш, ясний та органічний (а тільки так можна писати про Шевченка), у театрі ляльок може підступно обернутися монотонністю. У хмельничан цього не сталося. Слово, як і автентичний спів, є таким самим художньо вагомим компонентом, як образно-пластичний ряд. Талановитий М. Ніколаєв володіє абсолютом таїни ляльки, а його метафори закорінені в народне мистецтво, українські за своєю природою. Усе це рівною мірою властиве й Сергію Брижалю, режисерові, який у своїх виставах послідовно втілює концепцію поетичного театру (на минулому фестивалі справжнім відкриттям знаної-перезнаної казки став його “Івасик Телесик”). Кредо режисера Брижаня – на програмці “Тараса”: “Не шукайте в нашій виставі біографічних подробиць. Ми тільки спробували мовою нашого театру доторкнутись до космічної за глибиною теми і створили легенду про те, як приходить на Землю Поет”. Вистава львів’ян “Фарбований лис” за І. Франком (режисер Є. Ткаченко, художник І. Кульчицька) вирішена в жанрі ярмаркового дійства. Дія відбувається у двох площинах: на ярмарку, де Дід – народний майстер представляє на возі ляльок, яких привіз продавати, і розважає ярмарковий люд веселими оповідками про витівки хитрого Лиса Микити, і на ширмі (можна назвати цю сцену так), де з’ясовують стосунки самі звірята. Діти з радістю пізнають давніх своїх знайомців (яка ж то львівська дитина без Лиса Микити й Мавпи Фрузі?!). Добре відчувають найменший подих-рух залу актори В. Курилко, О. Ясінський і вся “масовка”. На завершення – щира, не ритуальна подяка п. Ярославу Володимировичу Синиці за чудову організацію фестивалю “Золотий Телесик-2001”. |
|
|
