Росіяни у сучасному Львові
МЕНШИНА
Роман ЛОЗИНСЬКИЙ
Упередження та стереотипи
Ні для кого не секрет, що ні Росію, ні росіян у Львові не люблять. Причин для нелюбові можна знайти багато. Росія в нас стійко асоціюється із більшовицьким режимом, з усіма його найжорстокішими та найпотворнішими рисами, а чи не в кожного галичанина є свої особливі порахунки із радянською владою.
Адже мало знайдеться в Галичині людей, у яких хтось у родині не постраждав від більшовиків: чи то зазнав переслідувань та репресій, чи просто був фізично знищений. А ще у свідомості багатьох людей існує стійке негативне ставлення до Росії як до держави агресивної, деспотичної, непередбачуваної і незрозумілої, яка ніколи не поважала своїх сусідів, їх культуру та мову, й ці стереотипи, зазвичай, переносяться на усіх росіян.
У той самий час росіяни вже більше як півстоліття є невід’ємною рисою повсякденного Львова і мають на життя міста дуже великий вплив. Їх у Львові щонайменше сто тисяч, і це самих лише росіян, не беручи до уваги представників інших народів, що говорять по-російськи. Російську мову у місті ми зараз чуємо на кожному кроці. Чи не кожен українець Львова має друзів та знайомих серед росіян. І що цікаво – російське населення Львова українці сприймають загалом дуже толерантно. А серед української міської еліти, особливо її молодшого покоління, взагалі дуже часто можна почути думки про те, що в місті із львів’янином російського походження навіть легше знайти спільну мову, аніж зі своїм, українцем, тим більше – галичанином. Хто ж вони є – росіяни Львова? Які вони? Як вони з’явилися й що їх чекає далі?
Ґенеза
За часом появи в місті росіяни належать до наймолодших етнічних груп. Ще живі сучасники австрійського Львова, у якому росіянин був ледве чи не рідкістю.
Адже сто років тому їх у місті було лишень кілька десятків чоловік. Після Першої світової війни росіян у місті побільшало за рахунок емігрантів – утікачів із більшовицької Росії, проте навіть перед вереснем 1939 р. у 400-тисячному місті їх жило всього лише декілька сот осіб.
У липні 1944 р., коли до Львова вдруге прийшли більшовики, до міста одразу ж масово почали мігрувати росіяни. У наступні декілька років їх приїжджало по 10-20 тис. щороку, й більшість із цих мігрантів залишилася тут назавжди.
Усього в кінці 40-х – на початку 50-х до Галичини переселилося понад 200 тис. росіян, і половина з них оселилася саме у Львові, де швидко сформувалося стійке російське етнічне ядро, чисельність якого в наступні десятиліття залишалася доволі стабільною – на рівні 120-130 тис. осіб.
Особлива роль
Сучасна російська спільнота міста дуже сильно відрізняється від українського чи польського населення міста. Середньостатистичний росіянин у Львові освіченіший (причому здебільшого це престижна вища освіта – юридична, економічна, медична), прагматичніший, адаптованіший до змін суспільної ситуації, менш закомплексований. Він має краще житло (причому живе здебільшого у центральній частині міста) й має вищий рівень доходів. Навіть сам спосіб життя у них відмінний – росіяни більше займаються спортом, більше дбають про своє здоров’я.
У багатьох сферах життя міста частка росіян є непропорційно високою у порівнянні з їх загальною часткою серед населення міста. Так, дуже багато росіян було у таких сферах, як право, медицина, економіка, вища освіта, наука, силові відомства, транспорт. Російська община у Львові в декілька разів менша, ніж українська, але надзвичайно сильна. Російське етнокультурне ядро, під яким розуміють корінних мешканців міста впродовж декількох поколінь, хоча й почало формуватися водночас із новим повоєнним українським (оскільки довоєнне українське етнокультурне ядро фактично було зруйноване), розвинутіше й структурованіше. Росіян менше, проте вони згуртованіші.
Чому так вийшло? Всі ці переваги росіяни здобули у перше повоєнне десятиліття. До Другої світової війни основу міської еліти (управлінської, фінансової, науково-освітньої, технічної тощо) складали поляки та, меншою мірою, євреї.
Українська еліта була значно слабшою і менш чисельною. Місцевим українським спеціалістам нова влада не довіряла і свідомо обмежувала доступ до керівних посад.
Серед тих росіян, що переселялися до Львова у кінці 40-х – на початку 50-х років, окрім працівників державних та партійних органів, військовослужбовців і працівників інших силових відомств, було також багато вчителів, медиків, науковців тощо. Доволі потужне переселення росіян відбувалося і в процесі індустріалізації міста та розвитку нових галузей промисловості у другій половині 50-х – на початку 60-х років, проте тоді у професійному складі росіян-мігрантів переважали інженерно-технічні працівники та висококваліфіковані робітники. Сформувалася нова міська еліта – майже виключно не місцева, переважно російська чи російськомовна.
За переписом 1959 р. росіяни становили близько 30 % населення міста, а загалом російськомовне населення Львова складало майже половину мешканців міста. Місцевого галицького населення в місті було ще менше. Фактично, Львів у це десятиліття був навіть більше російським містом, аніж багато обласних міст у центральній Україні, яка перебувала під російським впливом уже століттями. Від остаточної русифікації Львів врятувала лише його доволі швидка індустріалізація, яка у 50-70-х роках поповнила населення міста на декілька сотень тисяч українців із оточуючої його сільської місцевості й заклала підґрунтя для створення нової української еліти.
Сучасні реалії
Коли виникла незалежна Україна, впродовж певного часу було заборонено діяльність КПУ, а на виборах у Галичині перемогли політичні партії національно-патріотичного прозахідного спрямування, росіяни остаточно відійшли від активної участі в органах державної влади. Головним напрямком реалізації трудового потенціалу росіян стало приватне підприємництво.
Основними сферами їх діяльності стало обслуговування населення, причому передові галузі: торгівля, посередництво, інформаційні технології, надання населенню юридичних, медичних, туристичних, страхових послуг і таке інше.
Окрім високого рівня професійно-кваліфікаційної та освітньої підготовки росіян, важливу роль тут відіграли наявність серед росіян родичів та знайомих у нових країнах, що виникли на території колишнього СРСР та в центральних, південних і східних районах України, а також зв’язки із силовими відомствами, що забезпечило їм надійне прикриття від кримінальних структур. Крім приватного підприємництва, традиційно багато росіян залишилося у вже згадуваних силових органах, науці та вищій освіті, державній медицині, на залізничному та авіаційному транспорті.
Цікаво, що в мовному питанні, яке активно обговорювалося останнім часом у зв’язку із загибеллю Білозора, серед причин, які призвели до засилля російськомовної музики в місті, майже ніхто не звернув уваги на те, що, по-перше, саме росіяни чи російськомовне населення інших національностей є власниками значної частини кав’ярень у центрі Львова, по-друге, саме в центрі найвищий відсоток російського населення, а по-третє, саме росіяни, загалом, є заможною частиною мешканців міста, і серед відвідувачів кафе та барів вони складають переважну більшість. З огляду на це російськомовний репертуар пісень львівських кафе цілком закономірний.
Росіян дуже багато в малому та середньому бізнесі. У великому бізнесі Львова й Галичини їх менше, оскільки останній тісно пов’язаний із владою, а владна верхівка у нас майже виключно українська. Правда, існує ще справді великий бізнес, який роблять у Києві, на промисловому сході України, у Дніпропетровську чи Запоріжжі, бізнес, який роблять так звані українські “олігархи”, часто також росіяни за походженням, і до якого активно залучаються росіяни Львова. Існує проблема наступу київського та східноукраїнського бізнесу на галицький. А ще є БІЗНЕС, що його роблять у Росії...
Політичні уподобання
На політичних вподобаннях росіян слід зупинитися окремо. Російський електорат Львова доволі чітко розподіляється на дві великі групи. Першу становлять здебільшого росіяни старшого віку. Вони дисципліновано ходять на вибори і традиційно віддають свої голоси представникам лівих партій: КПУ або рідше СПУ.
Нічого дивного в цьому немає. Переважно це люди, які переселилися сюди в перше повоєнне десятиліття, й усе досягнуте в житті, що минає, у них пов’язано виключно із колишнім Радянським Союзом та КПРС. Саме завдяки Союзу вони отримали можливість жити в цьому гарному місті, отримали квартири у престижних районах Львова та високі посади у поважних закладах. Вони прийшли сюди як “визволителі” й по-іншому уявляти свою роль просто не в змозі. Багато з них так і не навчилися говорити українською мовою, бо ніколи не бачили в цьому потреби, і тому час від часу потерпають від побутового націоналізму.
Росіяни середнього, а тим більше молодого віку зовсім інші. Їх політична активність дуже низька. Вибори вони просто ігнорують і для цього мають цілком поважні причини. Підтримувати КПУ молодше покоління росіян не може, оскільки росте за зовсім відмінної суспільно політичної ситуації, і вчення “Ілліча” їм абсолютно чуже, а суто російської політичної партії в Україні просто немає.
Це і є оті прагматично мислячі люди, які наразі сконцентрували свою активність в економічній сфері.
Це місто для них рідне, вони тут народилися й не мають наміру нікуди звідси виїжджати, у них немає жодних ілюзій ні з приводу свого майбутнього, ні з приводу України, ні з приводу Росії (з її олігархами, Чечнею, постійними аваріями і великодержавницькими амбіціями), вони просто заробляють гроші, хто як вміє, а це вони вміють робити добре. Ці люди володіють доволі значними капіталами та зв’язками, добре знають українську мову, бо розуміють, що тут її потрібно знати, й за необхідності одразу ж на неї переходять у спілкуванні.
Оборона перед втратою ідентичності
В останнє десятиліття серед росіян Львова почалися дуже цікаві внутріетнічні процеси, зумовлені кардинальною зміною суспільно-політичних умов їх проживання після розпаду СРСР та виникненням незалежної України, а отже, перетворенням росіян із державної нації (а саме таким де факто був статус росіян у Союзі) в етнічну меншину. Етнологи добре вивчили поведінку етнічної групи у подібній ситуації. Загалом, вона зводиться до таких дій:
1. Швидке зростання числа мононаціональних шлюбів серед росіян.
2. Міграція російського населення із менших міст та містечок Галичини до Львова. У невеликих містах, у яких сім’ї часто виживають саме завдяки підсобному господарству та зв’язкам із родичами в селі, нормальне існування росіян є доволі проблематичним.
3. Інституційне оформлення етнічної общини, інакше кажучи, створення національних товариств, видання преси, створення національних політичних організацій тощо. У контексті цього процесу питання появи в Україні політичної партії, яка б репрезентувала інтереси росіян, є лише питанням часу. До процесів інституційного оформлення слід зарахувати і появу у Львові російського консульства. Наступний крок – переміщення консульства із вул. Патона, що майже на околиці міста, в центральну частину Львова.
У 90-х роках чисельність російської громади відчутно скоротилася. Львів покинули ті росіяни, які ще не встигли адаптуватися у Львові (мігранти 80-х років) і зберегли стійкі родинні зв’язки зі співвітчизниками в Росії, деяка частина військовослужбовців, які не забажали служити в Українській Армії. Багато росіян, як і представників інших етнічних груп, повиїжджало на захід під час загальної хвилі розчарування пострадянською дійсністю. Зараз темпи падіння чисельності росіян у місті сповільнились.
Перехідний період в їх історії закінчується, так само, як закінчується їх адаптація до нових політичних та економічних умов, остаточне оформлення, зміцнення та структуризація російського етнокультурного ядра. У Львові росіяни достатньо сильні й чисельні, щоб створити свою власну міську культуру. Росіяни Львова утверджуються як надзвичайно своєрідна, оригінальна частина російської етнічної спільноти, відмінна як від росіян корінної Росії, так і від росіян Сходу чи Півдня України.
|
|
