Час місцевий
МЕЛЬНИК
Колись люди якось обходилися без годинників. Нікуди не поспішали. Встигали поробити всі справи, поки світило сонце. А як ставало темно, лягали до ліжка, бо не кожен міг дозволити собі палити свічку без конечної потреби. А церковні та вічеві дзвони скликали при потребі люд до молитви чи до вирішення важливих справ громади.
У Королівському столичному місті Львові десь так 500 літ тому вперше з’явився годинник на ратушевій вежі. Згодом дзиґарі встановили на Галицькій брамі та на дзвіницях деяких костелів і церков. До 1939 року великі годинники ще працювали на костелах св. Анни,
св. Марії Магдалини, св. Єлизавети, св. Андрія та семінарській церкві св. Духа.
Цех дзиґаревих справ майстрів дбав, аби всі львівські годинники одночасно відбивали ті самі години та квадранси. Але вже у Винниках чи Городку, не кажучи вже про Перемишль або ж Бучач, був інший час, відмінний від львівського. Звіряли годинники за найвищим положенням сонця ополудні, який для кожної місцевості був дещо іншим. Але при тодішніх швидкостях пересування мало кого хвилювала різниця у кільканадцять хвилин між львівським і київським чи краківським часом.
Першими відчули потребу визначення якогось єдиного еталону часу астрономи та навігатори. Час Королівської астрономічної обсерваторії у Ґринвічі поступово стали вважати точкою відліку при укладанні карт та астрономічних таблиць. На кожному кораблі, що вирушав у далеке плавання, мусив бути докладний хронометр, відрегульований за часом материнського порту, а згодом — і того ж Ґринвіча. Різниця між показами хронометра та фактичним місцевим часом показувала географічну довготу місця, в якому перебував корабель.
Одна година відповідала 15-ти градусам довготи, а градуси географічних координат відтоді дробляться на мінути та секунди, як у годиннику.
Від 1861 року, коли залізниця Кароля Людвіка дійшла від Кракова через Перемишль до Львова, головним у місті став двірцевий годинник, що показував не львівський, а віденський час. Залізниці та телеграфи змусили відмовитися від системи місцевого часу і перейти на єдиний час для великих територій (часових поясів). При переході межі такого часового поясу на захід одна година додавалася, на схід — віднімалась.
Потім віденський час помінявся на варшавський, далі — на московський. Причому в Москві вирішили, що додавати годину при перетині західного кордону СРСР замало і розтягнули наш часовий пояс від Карпат до Уралу, назвавши його “московским временем”. Між Львовом та Перемишлем час розтягнувся на дві години.
Нас силою виштовхнули з природного для простору “від Сяну до Дону” другого часового поясу, в якому залишалися Фінляндія, Румунія, Болгарія, Греція, Туреччина. Старші дядьки у галицьких селах вперто не визнавали це “врем’я”, називаючи полуднем першу, чи навіть, за віденською традицією, другу годину за московським часом. Молоді шанувальники “Бітлів” та “Ролінґів” переводили свої дзиґарики на лондонський час, щоби жити в одному вимірі зі своїми кумирами.
Я й сам у студентські часи, порахувавши, що Львів відділяє від Ґринвіча 24 градуси довготи (тобто одна година 36 хвилин), перевів свого годинника на “місцевий час”, і щоби знати, коли починаються лекції, щоразу здійснював карколомні підрахунки.
А навесні 1990 року однією з перших ухвал Львівської обласної ради першого демократичного скликання на території області, при переході на літній відлік часу, було запроваджено “львівський час”, згідно з нашим другим часовим поясом, на одну годину пізніше від московського.
За кілька місяців до того на цей крок пішли країни Балтії. Як не дивно, перехід на власний, київський час, доволі швидко було здійснено й у Києві. Уже 11 червня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила постанову “Про заміну порядку вирахування часу на території України”. Хоча у Криму та на Донбасі місцева влада ще іноді намагалася жити за московським часом. Це був чи не перший крок сепарації від Москви.
Відійшовши від часу московського, ми так і не наблизилися до “європейського часу” — як більшість наших сусідів по другому часовому поясу. І може навіть настати такий момент, що східна межа нашого часу проляже між Києвом та Львовом. Бо хоч ми й перетягнули одинадцять років тому Київ на львівський час, київська влада тепер веде нас не туди, куди ми хочемо...
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
