ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
Таємниці магії
239 – то вже число магічне для України. І засвічується воно завше, як тільки має щось вирішатися глобальне. Рівно стільки проголосувало за Кінаха.
Магічною цифра стала завдяки соціалістам. Цього від них ніхто не чекав, а понад то ті, що спільно зі соціалістами дружили проти Кучми.
Але так виглядає, що соціалісти зробили хитрого маневра і попсували карти олігархам, бо якби Кінаха не вибрали, то Президент мусив би витягти за вуха другого молдаванина Тигипка. Але й так мусимо ся тішити, жи то таки не чукча Чародєєв.
Чи так воно, чи ні, але ми зайвий раз пересвідчилися, що жиємо в країні непередбачених можливостей. І кілько ще тоті експерименти будуть над нами тривати – Бог святий знає. Певно, доки не розкрадуть усе до решти, аби за безцінь приватизувати.
Але жи нашим депутатам не зле ведеться, то свідчить той факт, що вже їх телєвізійна камера не бере. Парсуни ледве ся поміщають на екрані. Багатьох з них вже навіть важко розпізнати. От Чародєєв – яким був, таким і лишився. Не набрав ані на салі, ані на розумі. Стабільний хлоп. Я б за такого Президента голосував обома руками. Аби прийшов до влади, завалив до дідькової мами все, що ще можна завалити, дав народу дешеву ковбасу разом з кільометровими чергами, довів усе до маразму і, врешті, скінчив свою кар’єру під ногами розлюченого тлуму. І щойно після цього могли б ми врешті вибрати щось путнє.
А поки що нарід на чолі із демократами вже ніц не годен второпати, бо славний лицар Ющенко щось із роллю лицаря зволікає. Може, чекає сигналу? Тепер мене мучить одне: хто керує Ющенком? Одне з двох: альбо Татусько, альбо хитрий лис Плющ. Але друге не виключає перше, бо Плющ також може бути керованим.
Вночі мені наснився Ющенко, оповитий Плющем, який проростає з буйної кучми Татуська.
І будь ту мудрий. А помудріти мусимо найближчим часом, бо вибори не за горами, і як не розгадаємо усі їхні підступні комбінації, то обкрутять нас круг пальця, як уже не раз обкручували.
Тим часом бідний наш Татусько зовсім збаранів і не годен дошолопати, хто з ним, а хто проти нього. І так на всякий випадок кидає в ефір багатозначні репліки. А преса іно те й робить, що пробує сесі єгипетські премудрості якось витлумачити. А коли Юзьо того всього поначитується, то відчуває, що ще дужче бараніє, як наш Татусько.
Дійшло до того, жи кожна газета теперка мусит конче мати в себе свого аналітика. Бодай такого пупсика, який за перших демократів ще в хованки бавився, а нині вже комбінує ружні версії, розкладає політичні пасьянси і велемудро тлумачить нам кожен трафунок і кожне віще слово.
Референдум
Я си гадав, жи наш Татусько буде лиш сміявся з того референдуму, який затіяла Юльця. Бо провести такий складний захід при агресивному протистоянні всієї адміністративної машини річ неможлива. Адже завше можна буде відшукати якогось прокола, завдяки якому піддати сумніву й увесь вислід референдуму.
В успіх цієї безнадійної справи не вірило й чимало тих, хто прагнув України без Кучми. Але, виявляється, вони були не самотні. З ними був Татусько. Він теж не вірив у референдум. Він все добре розміркував і вирішив, що легше заблокувати референдум, як його виграти. Адміністративні ресурси могли цього разу й не спрацювати. На Рябка надійся, а браму на ключ замикай.
Але й Рябко не підвів, і не встиг іще Татусько поділитися з ним своїми сумнівами, як вірний песьо виструнчив хвоста пістолетом і оголосив рішення про відмову в реєстрації першої ініціятивної групи з полум’яних Черкас.
В інших містах мери завмерли в тривожному очікуванні. Чергові папки від ініціятивних груп надійшли тільки з Києва та Івано-Франківська.
Листи
Є ще в нас пильні громадяни, котрі не дозволяють себе надурити. Пана Романа Макітру дуже здивувало, що водоканалтрест так бідкається і нарікає на постійний дефіцит прибутків.
“Рік тому ціна на один кубометр води була піднята у два з половиною раза. Але апетит приходить під час їди – нам обіцяють чергове подорожчання – і знов у два з половиною раза. . . А щоб переконатися, який то бідний і нещасний цей водоканалтрест, досить підійти під його оселю на Зеленій і глянути, як він розбудував свої приміщення за ці останні “дефіцитові” роки – майже ціле містечко”.
Ну, видите, як з води гроші ся роблять? Душа радіє! І я так бачу, що то навіть дуже вигідно бути дефіцитним. Всі тебе мають за жебрака, навіть податкова, а ти собі тихенько розбудовуєшся. Дивно тільки, жи податкова досі не послала жодного свого працівника, аби подивитися на тоту новобудову та розпитати, за які грошики то все збудовано. Ну, і до пана директора на обід пора вже зайти, подивитися, чи з голоду не пухне, чи вітамінів не бракує, бо, може, разом з іншими жебраками по сміттярках тусує. А може, його Суркіс підгодовує, бо шось дуже йому хочеться той водоканал викупити.
Тим часом у “Молодій Галичині” читаю: “мені як рядовому споживачеві води, та і всім іншим немає різниці, хто постачатиме в наші помешкання воду. Головне, аби вона була безперебійно”.
Во, як добре! Вже готують публічну думку, аби нарід не дуже розпачав, коли Суркіс нам краники зачне крутити. Я так гадаю, жи за добрі гроші можна вже й пейса підкрутити.
Але заки податкова ґави ловить, то пан Макітра за неї в поті чола працює. Взяв си калькулятор і став тепер ще й гроші Львівелєктротрансу рахувати. З нашої газети він вичитав, що втрати сеї поважної установи за минулий рік винесли кругленьку цифру – 15 мільйонів гривень через те, що було перевезено
62 мільйони пільговиків.
Пан Макітра замислився, звідки така цифра? Оскільки ві Львові є майже
200 тисяч громадян, які мають право на безкоштовний проїзд, то, видно, керівництво електротрансу зробило дуже просто: помножило кількість пільговиків на кількість днів у році. Бо ж ясно, що ніхто з олувком не ходив по всіх трамваях і тролейбусах і не рахував тих пільговиків. Так виглядає, що цифра висмоктана з пальця. Важко собі уявити, аби геть усі пенсіонери щодня виїзди робили.
Але кумедніше щось інше – оті “втрати від надання послуг”. Чому втрати? Звідки втрати? “Але ж це не втрати в повному розумінні цього слова, – вважає пан Макітра. – Уявім собі, що ніхто з пенсіонерів не буде їздити в транспорті, то все одно експлуатаційні затрати будуть такими ж, і все одно тих грошей тоді не буде. Отже, це не втрати, а неодержаний дохід за рахунок фондів міськради”.
Бузина
Ну, купив я нарешті в Києві брошурку того Бузини під назвою “Вурдалак Тарас Шевченко” і переконався, що розрахована вона тільки на таких самих хворих на голову, як і її автор. Себто на людей, які мало що в своєму житті читали і кожне “відкриття” чи “викриття” Бузини можуть приймати на віру.
Брошурка сама по собі невелика, половину її складають спогади про Шевченка, які Бузина повитягував зі старих видань і які свідчать про Шевченка щось пікантне. Ну, наприклад, що він інколи запивав. Але чи це вже аж така сенсація? Та й хто з письменників не запивав? І Пушкін, і Міцкевич, і Байрон, і Верлен, і Бодлер, і Гемінґвей, і Фіцджеральд, і безліч інших. І були такі, що й до білої гарячки допивалися, і з перепою вішалися чи стрілялися. Але чи ці факти можуть якимсь чином підважити мистецьку вартість їхніх творів? “Ніщо людське мені не чуже”, – зізнавався Ніцше.
Однак для Бузини усі негативні сторони в житті Шевченка відіграють суттєву ролю. Йому здається, що Шевченка, облитого лайкою, куди легше буде звалити із п’єдесталу.
Задля цієї світлої мети автор не церемониться у висловах. Шевченко викликає в нього роздратування, якусь незрозумілу ненависть. Особливий гнів Бузина спрямовує на вшанування Тараса. Кількість пам’ятників його нервує: “Монумент Шевченко торчит”, “в арку театра засунули здоровенний бюст Тараса”.
Відшмагавши пам’ятники, автор вже не годен стриматися і починає розмовляти зі своїм героєм, звинувачувати його у всіх видимих і невидимих гріхах, від чого власна велич розпухає настільки, що він уже звертається до Кобзаря тільки на “ти”.
Ось кілька цитат, які яскраво демонструють літературний стиль цеї брошурки: ...мышление прямолинейное... в его воспаленном мозгу... “Гайдамаки” визжащим кровожаждущим гопаком влетят в чахоточную украинскую литературу... чесал, что в голову взбредет... напился, как хряк... несообразности полуграмотного дикаря... болезненная фантазия истеричных школьных учительниц, никогда не служивших в армии, подарила нам образ поэта-страдальца, истязаемого садистами-офицерами. Действительность, однако, мало походила на это пугало, придуманное для устрашения двоечников”.
Але все це нам уже знайоме з писань іншого кацапа Бєлінського. Словниковий запас прокльонів в обох однаковісінький. Згадаймо: “свинья, которая годится только на сало” або “любитель горелки по патриотизму хохлацкому”.
Усе це вже було. Нове у Бузини – це фантазії на тему, як сталінська влада піклувалася, аби роздути культ Шевченка. І який він був коханий як для більшовиків, так і для націоналістів. Подібної дурості мені ще не доводилося читати. Адже ми й досі не маємо повного видання творів Шевченка. За часів Сталіна ці твори не тільки пересіювалися через сито, а й нахабно препарувалися. То було табу на слово “москаль”, то на слово “єврей”, то ще на щось – різали, краяли, доточували, редагували, аж гай гудів.
Що ж до самого культу Шевченка, то зародився він ще за його життя, а по смерті поета молодь приходила на могилу й виголошувала клятви. Твердити, що культ Шевченка запровадили більшовики – це виявляти повну дрімучість. Бо ж хіба більшовики ввели звичай вішати портрети Шевченка під рушниками в кожній сільській хаті?
Звісно, таке поклоніння перед поетом нервує кацапню. Вона ж бо не має жодного поета, якого б так сильно любив простий народ.
Оскільки “Кобзар” вважають Біблією українського народу, то Бузина називає його кривавою Біблією. На його думку, надто багато крові там ллється. Хоча якщо бути точним, то Кобзар у порівнянні із Біблією значно малокровніший, бо крові в Біблії ллється куди більше. Та, зрештою, це ніякий не показник кровожерності автора, бо ж у драмах Шекспіра цієї крові ллється теж ріками – в кожному творі по кілька смертей.
Приклади, що мають засвідчувати криваві смаки поета, в інтерпретації Бузини виглядають кумедно. Ось, приміром, як він переказує сюжет “Причинної”:
“Ждет дивчина казака из похода. Ждет, пока, тронувшись рассудком, не испускает дух под дубом. А тут (надо же, какое совпадение!) любимый возвращается. Глядит – красавица его ненаглядная копыта откинула. И что же он? Да не поверите: “Зареготав, розігнавсь – та в дуб головою!”.
Навівши вірша “Не нарікаю я на Бога”, Бузина вже оцінює Шевченка із позиції психіатра: “Такое впечатление, что этот тип просто спорит сам с собой, как это свойственно сумасшедшим, путаясь в мыслях, спотыкаясь на каждом шагу и кривляясь перед зеркалом”.
Але дісталося не тільки Шевченкові. “Машенька Маркович, спекулирующая под псевдонимом Марко Вовчок”, теж дістає свою порцію їді.
Пірнаючи в історію, Бузина всюди демонструє своє невігластво і з нахабством фельдфебеля виголошує несусвітні бздури.
“О строгости режима на Соловках можно судить по тому, что после опалы Калнышевский прожил еще 28 лет и умер в 1803 году – стодесятилетним”. При цьому він приховує той факт, що Калнишевський двадцять п’ять років просидів у ямі, не бачачи білого світу, і туди, у яму, спускали йому на мотузці їжу.
Та все це стає зрозумілим, коли стає зрозумілою і позиція автора. Про царську Росію він пише: “Это была и наша империя, что отразилось и в царском титуле – “всея Великая и Малая, и Белая”. Ни замалчивать, ни стыдиться своего имперского прошлого у нас нет смысла. Оно было прекрасно”.
Еге, від тієї краси досі не оговтаємося.
А післямовою оздобив сесю книжечку другий любитель імперії, академік Алєксандр Бєладєд, який ані на крок не відстає від свого протеже:
“Кто же такой Шевченко? Жутко закомплексованный маленький человек, всю жизнь страдавший из-за своих эротических неудач, страхов, беспомощности низкого происхождения”.
Але вся ця метушня мурашви у підніжжі Шевченка – це тільки свідчення її безпорадності, безсилої заздрості і ненависті до народу, який, незважаючи ні на що, не хоче позбутися своєї окремішності і не хоче назад в імперію. Може, їм здається, що досить повалити Кобзаря, і українці скацапіють, перестануть пручатися і перетворяться на покірних білорусів?
|
|
