|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
США - проти РосіїАмериканці, втрачаючи вплив на Україну, намагаються зупинити російську експансіюГЕОПОЛІТИКАДмитро ЯЦЕНКО
Закінчення. Початок – стор.1 “План Маршалла”: колись і сьогодні Так званий “план Маршалла”, як відомо, був застосований для допомоги потерпілим від ІІ Світової війни країнам Західної Європи. Тоді США надали значні кошти і технології для того, щоб не допустити поширення впливу Радянського Союзу на цю частину європейського континенту. Цю програму, яка передбачала відновлення економіки та розвитку Європи після ІІ Світової війни, запропонував 1947 року американський генерал Джон Кетлетт Маршалл (1880-1959), котрий в адміністрації президента Гаррі Трумена у 1947-1949 роках був державним секретарем, а в 1950-1951 – міністром оборони США. План надання американської економічної допомоги вступив у дію у квітні 1948 року. Допомога надавалась 17-ти країнам Західної Європи. СРСР та інші країни “соціалістичного табору” (за винятком Югославії) відмовились тоді від американської допомоги і утворили Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Завдяки “плану Маршалла” західноєвропейським країнам вдалось досягти значного економічного піднесення, підвищення життєвого рівня громадян, розвитку демократії, що значно послабило у цих країнах вплив лівих та комуністичних партій, зупинилась експансія СРСР на Захід. Хоча одночасно його реалізація сприяла поширенню американського впливу у Західній Європі. Пізніше ці зусилля вилилися у створення економічних організацій для західноєвропейських країн, вершиною розвитку яких згодом став Європейський Союз. Історики по-різному пояснюють потребу встановлення ідеологічного та економічного кордону між двома світами – комуністичним і капіталістичним. Одне із цих пояснень полягає в тому, що потрібно було не лише протистояти військовим потугам СРСР, а й забезпечити демократичний розвиток найбільш непокірної європейської держави – Німеччини, яка менше ніж за 50 років ХХ століття стала найактивнішою учасницею аж двох світових війн... Сьогодні як певний аналог післявоєнної Німеччини можна розглядати Україну. Згідно із концепцією відомого американського геополітика Збіґнєва Бжезінського, яка була розроблена ще за часів СРСР, Україні відводилося місце незалежної європейської держави – своєрідного “буферу” між Росією та Заходом. Ідея полягала в тому, що імперіалістична Росія може становити серйозну загрозу демократичному світові лише якщо матиме в своєму складі українську державу. І навпаки – за умови існування незалежної України Росія має шанс перетворитися з імперії на демократичну державу. США проти Росії Політику США кількох останніх місяців можна розглядати як цілком окреслені спроби зупинити наростаючий апетит Росії щодо України. Фактично, перехід від переважно фінансової підтримки (Україна перебуває на третьому місці серед країн, які отримали найбільше американських кредитів) до підтримки політичної США почали робити після того, як російським президентом став Володимир Путін. Цей молодий та амбітний російський політик раптово з тіні свого політичного батька Єльцина перетворився на повноцінного лідера петербурзького клану, який тепер асоціюється виключно з його ім’ям. Путіну вдало створили імідж надії Росії, а сам новий президент із часом продемонстрував, що прагне повернути державі колишню могутність. Усе це відбувається на тлі поглиблення приватизації України російським капіталом. Російсько-українські переговори із проблеми газових боргів нашої держави закінчуються щоразу гучнішою перемогою Москви. Більше того, припущення експертів про причетність російських спецслужб до “касетного скандалу” створюють враження, що Україна стає з року в рік все залежнішою від свого північного сусіда. Відповідно, посилюються тенденції, протилежні до досягнутих у 1991 році в Біловезькій пущі угод, – замість цивілізованих стосунків трьох держав (Росії, Білорусі, України) все частіше говорять про “союз трьох братніх народів”. США зі зрозумілих причин намагаються протидіяти реалізації плану “Радянський Союз-2”. Однак це не так легко, поки в самій Україні панує повний політичний хаос. Під хаосом слід розуміти те, що політична система нашої держави досі не є структурована: немає політично відповідального уряду, парламент реально не врівноважує повноваження президента, судова система практично повністю залежна від влади. Крім того, за 10 років незалежності українська влада не набула державницьких рис – єдиним винятком було створення реформаторського уряду Віктора Ющенка, однак і він від перших днів існування одразу опинився під вогнем критики. Саме в той час політика США була спрямована на підтримку уряду Ющенка – головним чином вона полягала у намаганні протидіяти олігархічним кланам. Варто згадати знаменитий “список” колишнього віце-президента Альберта Ґора, де, зокрема, США рекомендували Леоніду Кучмі ізолювати певне коло осіб від впливу на прийняття важливих державних рішень. Є цікаве пояснення експертів щодо призначення новим послом США в Києві Карлоса Паскуаля (в уряді президента Клінтона був радником з українських питань) – цю людину розцінюють як фахівця із кризових ситуацій. Утім, кроки Америки навряд чи можна назвати успішними. Під час політичних скандалів тактика загальної критики режиму Леоніда Кучми в західних медіа себе не виправдала. Як наслідок, Леонід Кучма ще більше потрапив під російські впливи – він просто змушений був шукати підтримки в Москві тоді, як Захід мовчки вичікував. Натомість Росія вдало викликала незадоволення українських олігархів Ющенком, а після його відставки призначає послом в Україні не менш потужну фігуру – Віктора Чорномирдіна. Його вже вважають куди вагомішим за нового прем’єра Анатолія Кінаха, а головним завданням нового посла називають плавну передачу президентської влади від Леоніда Кучми до вигідного Москві наступника. Наступний раунд – вибори Дуже дивними, на перший погляд, виглядали твердження оглядачів, що Сполучені Штати покинули Україну в найтяжчий момент для уряду Ющенка. Те, що сильна та незалежна Україна є в переліку геополітичних інтересів США – безсумнівно. Команда нового президента Джорджа Буша так і не виконала передвиборчих погроз обмежити фінансування України. Натомість це було зроблено щодо Росії, крім того, мета Путіна будувати не демократичну, а супердержаву вже спричинилася до того, що ЦРУ зарахувала Росію до списку найбільших ворогів Америки. Тому варто говорити не про стратегічну, а про тактичну поразку США у протистоянні з Росією. Попри все Захід тепер може спиратися на значно сильнішу і ширше оформлену українську опозицію, втрата прем’єра Ющенка є одночасно здобутком вагомого (і найпопулярнішого досі!) опозиційного лідера. Вигода очевидна – наступного року відбудуться вибори до Верховної Ради, під час яких націонал-демократичний блок може здобути значну перемогу (за прогнозами аналітиків, не менше 25 % складу Верховної Ради). Очевидно, що підтримка цього блоку (не лише політична, а й фінансова) може стати черговою ставкою США проти Росії... |
|
|
