Падіння Ікара
САДОВА
Мені знайомий бентежний запах цинамонових сутінок прози Бруно Шульца від вісімдесятих років. Точився він із прибалтійських літературних журналів, асоціюючись з іменем іншого галичанина гебрейської крові – Ігоря Клеха, тоді ще не відомого, а тепер ось знаного широкому світові нашого сучасника, що кілька років тому виїхав зі Львова, проте не зміг позбутися духовної “галіційської” родової травми. Підозрюю, що Клехове оригінальне письмо могло стати цілком інакшим, коли б він, перекладаючи Щульца, не зазнав сильного впливу дрогобицького химерника, про якого залишив есей чи не в одному із перших чисел дивовижного журналу “Ї”.
Тому, коли від одного із редакторів “Ї” Андрія Павлишина довелося почути про викрадення фрагментів Шульцових фресок, зізнаюся, я пережила такий самий шок і пекучий щем, як і тоді, коли вперше довідалася про обставини загибелі улюбленого письменника. Це здавалося неможливим. Справді, як висловився польський генконсул Кшиштоф Савіцький: “Над цими фресками від початку тяжіла якась напруга. Ми всі тішилися, що їх знайшли, і, водночас, всі непокоїлися, що з ними буде...”. І тим не менше трагедія сталася. Але чи треба було аж такої катастрофи, щоб зробити очевидним те, що й так відомо?
Незважаючи на те, що європейська преса активно коментувала некомпетентність дрогобицьких урядовців, які не спромоглися зберегти знахідку, ця катастрофа нічим не порушила усталений триб провінційного містечка. Як на картині Брейґеля “Падіння Ікара”, трагедія залишилась непоміченою. Найпершим це діагностував правозахисник і філософ Мирослав Маринович. Потім й інші колеги родом із Дрогобича підтвердили повну апатію в місті щодо зникнення фресок.
Крім кількох занепокоєних (зокрема, й журналістів) – повний штиль. Зрештою, й у Львові ситуація не ліпша: чого вартує лише реакція на сенсаційні публікації в “Поступі”, з якою довелося зітнутися кореспондентці Наталі Космолінській? Більшість львівської інтелігенції (художники, науковці, лікарі, архітектори, музейники, мистецтвознавці), обговорюючи події у Дрогобичі, майже одностайна у висновках, що, мовляв, “молодці, жиди, як дбають за свою культуру, в них фрески ціліші будуть!”. Серед тих, хто так думає, були люди різних національностей, переважно українці, і не було жодного єврея, з чого журналістка вирішила, що всі вони не “за жидів”, вони ПРОТИ ТАКОЇ УКРАЇНИ...
Проти такого стану речей і германіст Юрко Прохасько, який вважає, що багатокультурна спадщина Галичини не стала, на жаль, реальністю внутрішнього відчування, бо в той час, як досить вузькі кола львівської інтелігенції розуміють вартість творів Шульца, влада абсолютно неспороможна мати якусь ширшу культурно-інтегративну візію. Відтак те, що трапилося – прямий наслідок внутрішньої незаангажованості й зволікання владних структур і конкретно міністерства культури. Саме на ім’я Богдана Ступки Юрко особисто надіслав переклад листа кінорежисера Ґайслєра із пропозицією окреслити офіційні гарантії голові Фундації Круппа докторові Байцу щодо створення Центру міжнародних зустрічей у колишній віллі гестапівця Ландау. У відповідь на лист – тривала мовчанка й жодної реакції, навіть ввічливої відписки, що, мовляв, пропозицію отримали, обіцяємо подумати...
Може, й справді, тих, хто викрав фрески для Єрусалимського інституту жертв і героїв Голокосту “Яд Вашем” (зокрема, й колишнього львівського архівіста Шрабермана), не обходило, що це буде витлумачено як якийсь знак щодо нашої держави. Юрко Прохасько після повернення з Ізраїлю переконаний, що вони керувалися власними інтересами, але мимохіть це вийшло на знак. Привселюдний відкритий ляпас тому, чого варта сучасна українська бюрократія і корумпована владна ієрархія, для котрої будь-яка культурна катастрофа минає повз увагу. Ну, подумаєш, Шульц! До Рембрандта йому не вмиватися! Та у Львові в колишній Промисловій школі такі фрески на євангельські сюжети перед Великоднем відкрили! І жодного ажіотажу! А тут створили сенсацію і самі на ній же й обпеклись! А тепер борсаються, як Брейґелевий Ікар сторчма на мілководді, – хіба він гідний серйозної уваги? То лише “жидівські штучки”, проте якщо на цьому якийсь ґешефт світить, то чого б і не сприяти викраденню. Раз викрадають, значить, їм потрібніше...
Куди вже нижче падати? Куди нижче, – щоб ніхто не помітив нашої ганьби?
Вікторія САДОВА
|
|
