|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Повернення фресок Шульца - справа української дипломатії"Яд Вашем" довідався про відкриття фресок Шульца від німецького кінорежисера Беньяміна ГайслєраПРЯМА МОВА
– Оскільки відомо, що саме Ґайслер відкрив фрески, а потім поїхав до Ізраїлю, то на основі цього побутує припущення,висловлене дрогобицькими чиновниками, що він був агентом ізраїльтян. – Те, що такий поголос виник, нам одразу було зрозуміло. Хочу бачити конкретну особу, яка це стверджує. Це дуже цікаво. Бо на моїх очах Ґайслер власноручно підготував і підписав із дрогобицькою владою текст угоди між своєю фірмою “Беньямін Ґайслер фільм продукціон” і міською владою Дрогобича про те, що вона зобов’язується зберігати ці стінописи. Мало, що влада Дрогобича зламала дуже багато українських законів, вона ще зламала угоди із Ґайслером. Мені здається, що тут спрацював психологічний механізм: той, хто найбільше винен, поспішає звинуватити іншого. Я казав Беньямінові, що, врешті-решт, вийде на те, що то ти продав і ще й допоміг вивезти. Справа в тому, що Ґайслер є надзвичайно щирою і відкритою особою. Після того, як ми знайшли ці стінописи, він звертався до різних впливових організацій у світі. Передовсім до Фундації Круппа, Єврейської конференції в Америці та ряду інших фундацій, зокрема й до “Яд Вашем”. Іронія долі полягає в тому, що “Яд Вашем” саме від Ґайслера знає про знахідку, але Ґайслер надіслав їм інформацію і прохання допомогти у збереженні стінописів (це було ще в березні). А от як вони витлумачили це прохання про допомогу, то вже інша річ. – Там не було зазначено: у збереженні в Україні? – Це було очевидно. Те, що сталося, страшенно обурило самого Гайслера. – Коли ви довідалися про це? – У четвер, 21 травня. Ми були в Єрусалимі, коли задзвонив Войцех Хмужинський – директор Музею карикатури у Варшаві, який із розпачу став кричати, що стінописи вивезені. Хмужинський довідався про це від кореспондента Gazety Wyborzcej, а газета довідалася від автора останньої книжки про Шульца, яка щойно недавно з’явилася в Польщі. Той своєю чергою довідався про це, коли був у Дрогобичі, від одного мешканця міста, який носить ліки до подружжя Калюжних. Одного дня цей чоловік прийшов із ліками й побачив, що одна стіна обдерта. А всі інші стіни завішені. Він зрозумів, що сталося щось злого і одразу дав знати. Ми були шоковані й дуже неприємно заскочені. Просто обурені! Це обурення переповнювало нас. Перше, що зробив Ґайслер, – задзвонив до німецького посла в Єрусалимі, попросивши поширити інформацію. – Як це вплинуло на вашу роботу? – Це повністю змінило драматургію фільму. Ґайслеру залежало на тому, щоб у фільмі була присутня якась обставина, з якої видно, що ситуація змінилася. Він у п’ятницю домовився про зустріч у “Яд Вашем”, на вівторок 26 вранці. Він хотів прийти з камерою туди і сфільмувати офіційні пояснення. Представники “Яд Вашем” відмовилися говорити на камеру. – Вони не заперечували, що фрески перебувають саме у них? – Це було одне із перших питань, які ми їм задали. Де тепер є ці фрагменти? І вони відповіли. “В Ізраїлі”. Тоді ми перепитали: “В “Яд Вашем”? Вони знову сказали: “В Ізраїлі”. – Чим вони це мотивували? – Від початку наша розмова виглядала як розмова різних світів. Із нами говорила Айріс Розенберґ – речниця “Яд Вашем” і її колега – керівник відділу мистецтв. Вони одразу заявили, що правота по їхньому боці. Ми дещо були здивовані такою впевненістю. Аргументація, яку вони наводили, зводилася до двох тез. Першу можна було розглядати у звичній системі координат раціонального аргументування: вони мали перед собою світлини відкритих фрагментів стінопису і постійно обурювалися: “Дивіться, в якому стані вони перебували у Дрогобичі. Вони приречені були на загибель, а наш вчинок – єдино можливий, щоб їх врятувати від неминучої загибелі. Люди живуть поряд із такими шедеврами і їх ігнорують”. Я звернув увагу, що вони свідомо чи несвідомо перекручують дійсність, таким чином та єдина аргументація є фальшива. – А яким був другий аргумент? – Він зробив для мене цілком зрозумілим те, що ми просто перебуваємо в двох різних світах, яким дуже важко порозумітися. Аргументація звучала так: ми це зробили тому, що Б. Шульц був євреєм і загинув тільки через те, що був євреєм, а все єврейське належить до Ізраїлю! Хоча щодо Бруно Шульца є промовисті факти із його біографії, які свідчили, що він вийшов із єврейської спільноти Дрогобича, написавши відповідну заяву в газеті, хоча, щоправда, не окатоличився. По-друге, ми знаємо із розмов з його учнями в Ізраїлі, задля яких ми, властиво, приїхали до Ізраїлю, – що він був різким антисіоністом, сіоністів він вважав навіженими і постійно кепкував із них. Тобто із ідеєю сіонізму він не мав нічого спільного. По-третє, ми знаємо, що весь світ Шульцової дійсності будується на Дрогобичі, і це була його остання й найвища правда. І тут я зрозумів, що ми маємо справу із наскрізь містичним світоглядом, який будується на споконвічних традиційних переконаннях і на містиці XX століття, що існує на землі така освячена територія, де євреям нічого злого не може більше ніколи трапитися. Це глибоко закорінена містика місця-держави. Тому я це називаю містичним етатизмом, який становить саму сутність сучасного ізраїльського єврейства. Нам, вихованим у причинно-наслідковій, раціональній європейській культурі, украй важливо не критикувати чи зневажати цю точку зору, а спробувати зрозуміти. – Як цей містицизм узгоджується із міжнародним законодавством? – Дуже зле. Боюся, що взагалі не узгоджується. –Чи погоджуєшся, що всьому причиною – нездоровий ажіотаж навколо знахідки? – Ажіотаж є наслідком нормального існування суспільства. Інша справа, що суспільство не є нормальним. Є диспропорція між нормальним ажіотажем і ненормальними наслідками цього. Інформація про знахідку не розголошувалася 4 дні, бо ми остерігалися власне того, що приїде хтось і, користуючись незахищеністю й слабкістю мешканців, просто вкраде малярство. – Кого саме ви остерігалися? – Ми пов’язували це з так званою арт-мафією. Після того, як стало зрозумілим, що таку таємницю не втримати, ми вжили всіх кроків, щоб забезпечитися. Взяли обіцянку від Калюжних, що вони нікого не пускатимуть, уклали угоду із владою Дрогобича, що вона захищатиме стінописи, влаштували конференцію в дрогобицькій міській бібліотеці на 5-й день після відкриття за участю міського голови, генконсула РП Савицького та польських експертів. – Значить, міська влада могла контролювати ситуацію? – Очевидно, а крім того, вона зобов’язувалася про кожну новину щодо цих фресок повідомляти Міністерства культури України, Польщі, а також фірму “Беньямін Ґайслер фільм продукціон”. Від часу від’їзду Беньяміна в кінці лютого ніхто із ним на контакт не виходив. – Чи можеш заперечити щось на закиди “Яд Вашем”, що преса нагнітає ситуацію? – Всі газетні матеріали цілком коректно витримані. Зрозуміло, що існують певні стереотипи. Наприклад, стереотип “хитрого жида”, який користає зі слов’янської недолугості або довірливості. Або ж стереотип “варвара-українця”, який занедбує культурні пам’ятки і продає їх або просто віддає, – що ще гірше. Ця ситуація однозначно провокує пожвавлення таких стереотипів. Треба обережно поводитися з інтонацією, щоб не впасти в такий стереотип. Тому що це не конструктивно і не пасує культурним людям. А головне, з огляду на прагматичну мету, повернути стінописи назад. Якщо ми хочемо доконати цього, то вибухи емоцій нічого не дадуть, потрібні виважені дипломатичні кроки. Це мала би бути справа української дипломатії, Міністерства зовнішніх справ. Це мали би бути рафіновані харизматичні люди, які могли би провадити конструктивний діалог, знаючи точно, на чому вони стоять, але вміючи вислухати позицію співрозмовника. І тільки питання – чи українська дипломатія спроможна на це? Розмовляла Вікторія Садова |
|
|
