|
ADVERTISEMENT
Ukraine's Quest for Mature Nation Statehood: Ukraine's Regional Commitments - usukrainianrelations.org
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
Ukraine's Quest for Mature Nation Statehood: Ukraine's Regional Commitments - usukrainianrelations.org |
|||||||
|
| ||||||||
Шоу-талісман ЛьвоваАктору театру "Воскресіння" Володимиру Колчинському - 50!ЮВІЛЯРМарта ЯСІНСЬКА
... Із ним навіть неможливо купити помаранчі, бо зачарована панночка забуде про все на світі й, не відриваючи від нього очей, благально запитає: “А це ваше фото – ось там на вітрині?” І даремно ви будете їй пояснювати, що ви поспішаєте. Усе розіб’ється об захоплений погляд. І тоді вас врятує... іронія, бо лише нею можна спинити захоплених панночок. А він, незлобливо відгукуючись на жарти, далі йтиме львівськими вулицями, ловлячи на собі захоплені погляди – чи (що ще страшніше, якщо поспішаєш) кожні два кроки зупинятиметься “на два слова” з безконечною кількістю своїх знайомих. А вік цих знайомих – від дев’яноста до десяти. А в нього немає ні звань, ні регалій... Проте спитайте-но кого-небудь із львів’ян, які дотичні до мистецтва, чи вони знають Володимира Колчинського, – і знову потрапите у безконечний потік слів, бо кожен має власну версію чи свою легенду про цю людину. Так, образ усміхненого Колчинського обростає міфами і легендами, бо кожен бачить у ньому те, що хоче побачити. А актор так і залишається загадкою. І мрійником... Йому якось дуже пощастило злитися з містом, яке не мало коренів у його родині, але стало для нього рідним. Уже не раз була змога покинути Львів, але щось тримає його в батярському районі Підзамче, наче йому передався дух усіх львівських батярів – несподівано осягнувши вишукано-естетську форму. Його можна звинуватити у нереалізованості, але тоді це знову буде ваш міф, бо то ви захочете побачити його таким, яким вам хочеться його пробачити. А він такий, який є! Хлопець, який виріс за лаштунками театру, – він лише у зрілому віці розпочав акторську кар’єру. Але поняття зрілості також відносне... Інколи він видається мені молодшим від сотні шістнадцятирічних, ніколи не втомленим поважним паном. Хоча всі “радості” сьогодення падають йому на голову, як і кожному з нас. Але коли львівськими вулицями йде цей вишукано вбраний пан, нікому навіть не спаде на думку, що у нього також можуть бути проблеми і що за газ ще не заплачено... Він про це не любить говорити. А образ він може створити навіть із похмілля... У Львові є така безмежна кількість модельєрів... Мабуть, вони таки із заздрісно поглядають на цього вишукано вбраного пана. Йому головне – загорітись ідеєю. Якось він задумав приїхати в Київ у нових шатах. Як і завжди, не встиг завершити роботу вдома, то дорога у Київ перетворилася в цілонічне пришивання гудзиків, яких, якщо мені не зраджує пам’ять, на цій вдяганці було понад сорок. Найсмішніше, що у круговерті київських зустрічей цю вдяганку йому “вдалося” в Києві згубити. Цікаво, чи ще хтось мав сміливість її вдягнути?! До речі, Київ – місто, в яке його дуже тягне (та хіба тільки його?). Йому видається, що люди, які його люблять і розуміють, живуть саме в цьому місті. Ще одна ілюзія, яку він намагається не розбити. Та все ж світ, в якому він живе, називається Львів. Тут йому знайоме все. Тож любить блукати львівськими вулицями далеко за північ, ніби переконуючись, що всі львівські вулиці пам’ятають його. А ще він любить приймати гостей. І вишуканість його столу вразить найвимогливішого гурмана... Якщо до цього ще додати, що всі страви на столі завжди створені господарем, то вашому захопленню не буде меж. Єдине, чого він не вміє робити, – це пекти тістечка. Так уже склалося в його родині, що тістечка – це парафія, яка належала світлої пам’яті Олені Євгенівні, його матері, надзвичайно красивій жінці та рідкісній мамі, яка завжди розуміла свого сина. Я впевнена, що тістечка робити він би навчився за півгодини, але йому не хочеться втрачати пам’ять про маму, бо в тих тістечках жила крихта її тепла. ...Він уміє товаришувати. Якщо він вважає тебе другом, то ти можеш подзвонити йому о третій годині вночі і сказати, що тобі погано, чи вжити більш точну лексику, і він вислухає – і намагатиметься допомогти. Якщо ж ви не належите до його друзів, та все ж подзвоните йому о третій годині ночі, він також вислухає вас – і дуже виховано відшиє. І все-таки, якщо у вас є таємниця, яку ви вже не здатні в собі берегти, але не бажаєте, щоби про неї оголосили по радіо Бі-Бі-Сі (“баба бабі сказала”), вам обов’язково треба з ним потоваришувати. Але, як казав один його близький приятель, він любить стильних людей. Тож дорога одна – шукати свій стиль. І, можливо, у Львові – у Львові! – ви знайдете вишуканого приятеля, який не здатний на зраду. Його запрошують вести вишукані презентації, концерти та всілякі модерні шоу. І там він відчуває себе у власній тарілці. Мріє про гарну виставу, де йому не буде подарована роль статиста з яскравою зовнішністю, тож сам береться за переклад п’єс, які йому до вподоби. Лише залишається відкритим запитання, де знайти режисера, який зможе поглянути на світ його очима, а це не так просто, бо львівський денді – естет не лише зовнішній, а й внутрішній. Серед львівських акторів, мабуть, мало людей, які б могли з ним позмагатися в ерудиції. Але він не хизується цим, він дає людям можливість побачити його таким, яким вони хочуть його побачити. Та все ж бувають рідкісні випадки, коли спілкування стає справжнім одкровенням... Дещицю такого одкровення я в цю мить перечитую – і розумію, що це не може залишатись одкровенням, подарованим лише мені, тож як дарунок на прощання ще кілька слів для друга на всі часи, на радість і на горе. Якщо ходити вулицями Львова, то рано чи пізно його побачиш. Він може врізатися в вас, як поїзд... чи навпаки. Колись одна дівчина розповідала мені, що потрапила в нього, ніби в якийсь атракціон одягу, як заплуталася в його довжелезному кашне кольору гнилої вишні й розкритому, неначе пастка, пальто. Вона, ніби муха, бухнулась йому в груди – і знизу побачила його африканську посмішку. Просто тенета, в які пам’ять повертає знову і знову... Він мчить над бруківкою в своєму шоу-пальто, і думаєш, що він збирає під свої крила однодумців, що він от-от відірветься від землі – й підніме за собою їх усіх, як чорних журавлів, всіх тих, хто серед нас був неба жителем... Інколи він по-самітницьки блукає вулицями міста, мовби шукаючи тих, кого вже давно немає. Тих людей, які жили тут цілі століття тому. Ніби й він завітав з іншого світу... Його можна побачити в місті Lemberg – тобто аж ніяк не у Львові на Сихові чи на вулиці Терешкової в багатоквартирному мурашнику з запаскудженим ліфтом, який рухається, зупиняючись на кожному поверсі. На Сихові він не літає. Він зі своєю сивиною і з поглядом втомленої газелі тут не виживе. Йому треба на площу перед Домініканським собором, в кав’ярні Вірменської чи по вулиці Коперника. Він там зустріне – якщо не своїх, то принаймні їх тіні. Він самітник. Він Вічний Жид, він живе вже дві тисячі років. Він нам – подарунок долі. Він може сказати, що мандрує в минуле. Що в ньому присутні три генерації акторів. Що він сам не розмовляє на сцені, а через нього віщають саме вони. Якщо і є тут, серед нас, людина-європеєць, то це саме він. Якщо місто Львів, як ми себе тішимо, – східноєвропейський Страсбург, то серед нас уже є його перший мешканець. Він з’єднує непоєднуване. У ньому – кров і культура Сходу і Заходу. Він усюди свій. Він вільно спілкується з англійцями й циганами, повіями і бізнесменами. Він хтивий власник вежі зі слонової кістки. Він живе майбутнім. Це людина, яка на запитання про посаду в його рідному театрі “Воскресіння” відповідає: Колчинський. Це не просто прізвище-професія, це – посада, це – звання, це – місія, це – доля, це – покарання, це – щастя, це – можливість приносити щастя іншим. Побачивши його з вікон своїх міжнародних автобусів, старенькі бабусі з Німеччини, може, щось зрозуміють про наше місто, про те, що воно вічне, що то такий собі Галицький Рим. |
|
|
