|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Чи є пророки у своїй Вітчизні?...ВІЗІЇЛеонід СОТНИК
На це дуже непросте запитання відповість той, хто візьме до рук та уважно прочитає серію книжок, що побачила світ у видавництві “Універсум” під загальною рубрикою “Громадянське суспільство”. Серію поки що складають чотири книжки, з яких у двох зібрані найкращі, найвагоміші історичні, політологічні, філософські, культурологічні та футурологічні твори, надруковані в журналі “Універсум” упродовж останніх семи років – “Діалоги в “Універсумі”, “Монологи в “Універсумі”, а дві інші – авторські доробки професора Володимира Войтенка (“Україна: десять років самотності”) та науковців-публіцистів Володимира Кузьменка й Олега Романчука – “На порозі надцивілізації”. Як відомо, успіх будь-якого видання залежить від кола авторів, залучених до нього. Стосовно універсумівської серії можна беззаперечно твердити, що вона приречена на успіх. Адже упорядникам вдалося сконцентрувати на порівняно невеликій “паперовій території” найпотужніший інтелектуальний потенціал України. І не тільки України. Тут що не автор – то особистість, то глибина аналізу, то оригінальність думки. Тому читач стане не тільки свідком, а й учасником такої собі “битви” ідей, поглядів, зіткнення концепцій. Усі чотири книжки поряд із найкритичнішим ставленням їх авторів до української історії, сучасної української дійсності, пронизує гострий біль – БІЛЬ ЛЮБОВІ до своєї землі, до свого славного і нещасного народу. Попри увесь скепсис, попри всі емоційні “викиди” гіркоти, автори вселяють в наші душі надію. Ні, не на те “світле майбутнє”, яке не відбулося і не може відбутися. Просто, коли дочитаєш останній рядок, обов’язково скажеш собі: нація, що має такий інтелектуальний потенціал, не може загинути. І ми не будемо приречені. Бо приречений не той, хто пре плуга, а той, хто опустив руки і сумирно чекає загибелі. Авторів серії (за географічною ознакою) можна поділити на чотири умовні групи: київські діячі українського відродження (Євген Сверстюк, Юрій Саєнко, Іван Дзюба, Микола Томенко, Володимир Войтенко, Іван Драч...); відомі представники діаспори (Богдан Гаврилишин, Осип Мороз, Олена Отт-Скоропадська...); інтелектуали Заходу (П’єр де Вільмарест, Єжи Ґедройц, Адам Міхник...) і, нарешті, якщо так можна висловитись, львівські розумові достойники (Ярослав Дашкевич, Анатолій Карась, Степан Вовканич, Валентин Мороз, Володимир Кузьменко, Олег Романчук...). Отже, читачі мають можливість ознайомитись зі статтями, есе, інтерв’ю та іншими жанрами цих авторів. Я не братиму на себе місії переказувати зміст книжок, бо вона абсолютно невдячна, і не тільки тому, що публікації аж надто багатопланові, а й тому, що в рецензентському коментарі доведеться втопити яскраві авторські індивідуальності. І мені б цього дуже не хотілося робити. А для того, щоби читач мав уяву, з чим йому доведеться зіткнутись, наведу тут кілька цитат: “Ситуація в Україні своєрідна не тільки тому, що треба негайно відшукувати нову модель стабільності, визначити шляхи виходу із кризи одночасно в трьох сферах життєдіяльності: духовній, соціальній і матеріальній, – а і тому, що у всіх цих просторах одночасно відбуваються життєво важливі для України процеси: 1) утвердження української державності; 2) пробудження національної свідомості; 3) побудова громадянського суспільства... Постає справді доленосна для України проблема: – або семимильними кроками пройти послідовно всі класи “школи цивілізації”; – або стрімко вийти за упередження і вскочити у потяг прогресу, що вже давно пішов, і там уже, в тому потязі, долати щаблі “цивілізаційної” грамотності; – або здати екстерном на “атестат цивілізованої освіти”; – або назавжди залишитись на “ослячій парті” цивілізації. “Україна перебуває у надзвичайно хисткому стані. Державотворення може легко вилитись у тоталітаризм, як це сталося в Туркменистані та Узбекистані, або обернутися значною втратою ознак незалежності й затягуванням в орбіту Росії, як сталося із Білоруссю та йде до того в деяких інших регіонах”. (Юрій Саєнко) “Україна у XXI століття змушена тягти за собою вантажі іншого гатунку. Це, по-перше, деморалізований народ, схильний водночас і до анархії, і до безмежного конформізму. Це, по-друге, інтелігенція, яка значною мірою втратила роль духовного стрижня нації, перетворившись на посередника між народом і номенклатурою. Це, по-третє, сама номенклатура, більша частина якої у радянські роки не мала розуму й совісті, а нині позбулася ще й страху. Четвертим, найнебезпечнішим тягарем є найвищі державні посадовці, які народу не бачать, інтелігенцію зневажають, а номенклатури бояться”. (Володимир Войтенко) “Зараз у нас немає вибору. Наше суспільство деградувало за роки незалежності – і в економічному, і в духовному сенсі. І в нас є лише одна дорога до світу, який має нас сприйняти. Це відкрите лице, це прийняття європейських загальних цінностей, це прийняття правди, прийняття вимог прозорості, відвертості, прийняття закону, який зобов’язує кожного”. (Євген Сверстюк) Прочитали? А тепер подумайте: що сталося б із нашою державою і де вона вже була б, якби українські можновладці базували свою політику на такому аналізові, керувались такими дороговказами? Але, як не прикро, інтелектуали в Україні існують окремо, політикани окремо, а шляхи їх не перетинаються. Якщо ж вас цікавить далеке майбутнє, то вчитайтесь у ці рядки: “Що нас очікує у XXI сторіччі? Куди нас заведуть шляхи соціальних процесів? Буде це шлях прогресивного розвитку, входження в якісно новий стан цивілізації, чи нас очікує безвихідь? Або ще гірше – загибель усього людства у вогні конфліктів і катастроф?”. Ці питання ставлять у своїй книзі “На порозі надцивілізації” Володимир Кузьменко та Олег Романчук. І не тільки ставлять, а й ВІДПОВІДАЮТЬ на них! Ви спитаєте: а на якого читача розрахований універсумівський серіал? На політологів? Філософів? Академіків? Відповім коротко: розрахований на всіх, бо у книжках ми знаходимо дуже вдале поєднання глибини наукового аналізу із популярністю викладу. Якось так сталося, що серед авторів багато хто не позбавлений і суто літературного таланту. |
|
|
