Мого Львова більше немає
БОЛЯЧЕ
Катерина СЛІПЧЕНКО
Є різні міста. Є міста-монстри. Є міста-легенди, міста-спогади, міста-привиди... А є місто Львів. Неповторне, кохане, плекане князями, архітекторами, крамарями, промисловцями, художниками... Місто, де можна відчути, як пахне історія. Не та, що пахне кров’ю, просмоленими корабельними канатами чи пахощами екзотичних країн. Львівська історія пахне кавою. Львівська історія неспішно ходить тінистими вуличками. Львів – місто консервативне. Львів – єдине місто, де консерватизм є шармовим. Львів...
Є різні будинки. Є безликі коробки. Є будинки-монстри. Є будинки-легенди, будинки-спогади, будинки-привиди... Є будинки для людей. Будинки, які є архітектурними перлинками, які не тиснуть, а захищають. Які є коштовною мушлею для його мешканця. Які є продовженням його ego у найкращому сенсі цього слова. Є будинок-істота, якій болить...
Є різні способи бачити місто. Можна переїздити автобусом від пам’ятки до пам’ятки, ставлячи “пташки” у путівнику. А можна блукати хитросплетінням вуличок, вдихаючи пахощі міста, разом із ракурсами та запахами вбираючи у себе його неповторність.
Є у Львові райони, що пахнуть бузком та липовим цвітом, де старі дерева пам’ятають бабцю Австрію. Саме там затишні вілли виглядають острівцями втраченої гармонії, живими аргументами реальності львівського міфу. Вулички, де квітка ірису повторюється у гратках, кахлях та на грядці, де екзотичні магнолії та гліцинії межують з вишнями та сливками, де самі назви відлунюють дитинством: Черешнева, Новий Світ, Кастилівка...
Львів – моє місто. Віддаючи шану пишним пам’яткам, я обожнюю відкривати все нові й нові завитки у каваних брамах, ходити в гості до рослин, які вразили мене в дитинстві, вишукувати в кахлях чи литві відбиток свого коханого модерну.
Віднедавна такі мандри приносять лише розчарування, біль, розпач, страх... На очах, не під бомбами чи від стихії, гине моє місто. Брутально, без жалю чи сумнівів гинуть садки, викидаються на смітник п’єци, алкаші на базарах продають латунні клямки, трощаться вітражі. Байдужість зайди трощить неповторність Львова, трощить історію, трощить мистецтво, трощить атмосферу, яка створювалася століттями. Моє місто в мене на очах розлітається на друзки. Мого Львова більше немає...
|
|
