Спогади на Академічній
МЕЛЬНИК
В останньому числі журналу “РІЧ” надрукована астрологічна карта Львова. Для мене, народженого під сузір’ям Рака, згідно з цією мапою, найоптимальнішим для проживання виявляється район між проспектами Шевченка і Свободи та Цитаделлю. І хоч я тепер мешкаю в іншому місці, все ж мої дитячі та шкільні роки минули у будинку № 28 на проспекті Шевченка, що його й донині ще називають часом Академічною.
А ще до 60-х років над брамою мого будинку висів кулеподібний плафон з написом “уліца Акадємічєская”. Бо у 40-х Львів перетворився з польсько-українсько-жидівськомовного на місто з домінуванням російської мови. На Академічній на пальцях можна було перерахувати українські галицькі родини. Переважали українці зі Сходу, які вдома ще розмовляли українською, однак віддавали своїх дітей до російських шкіл. Чимало було росіян та радянських євреїв. Бавлячись зі своїми однолітками поміж тополями на проспекті, я набагато частіше чув від них російську, ніж українську мову.
У мому будинку на 4-му поверсі був народний суд, а в сусідньому, об’єднаному спільним подвір’ям, – десяте відділення міліції, причому більшість мешканців сусіднього будинку були його працівниками. Місцеві галичани могли тоді бути хіба що “постерунковими”. Хоча й виросло з тих часів нове покоління, однак і донині українці ще не почувають себе господарями на проспекті Шевченка.
Нещодавно зазирнув я до свого старого будинку, перейшовся рипливими дерев’яними сходами “чорного ходу” та кам’яними – парадного. Нагадав собі, як колись, будучи дітлахами, ми гасали усіма цими переходами, балконами, брамами, горищами, подвір’ями, лише нам відомими прохідними шляхами...
У “Бані №2”, де тепер “Гранд-Софія”, був басейн, а при ньому спортивна секція. Можна було туди записатися, щоб навчитися плавати. Бо у безводному Львові небагато було місць, де можна було б порозкошувати водою. Тепер же їх стало ще менше. У спекотні літні дні часом просто обливалися водою з вуличних помп-криниць. Ними ніхто й не користувався, бо тоді ще у кранах цілодобово була вода. Принаймні на Академічній. Одна з таких криниць стояла під будинком № 11, де було розміщене РАТАУ, тепер ДІНАУ.
Тепер на цьому місці – “Цісарська кава”, від якої понад рік тому розпочався фатальний шлях Ігоря Білозора до будинку обласної прокуратури (раніше – міськкому КПРС, ще раніше – торгово-промислової палати). Парадоксально, що композитор зазнав ударів від зловмисників саме у цьому місці, під “фортецею” правопорядку, між оплотами українства – Громадсько-політичним центром Львівщини у колишньому міщанському казино та штабом СНПУ.
Тепер при мурі прокуратури закріплено металевий хрест у терновому вінку з написом “На цьому місці російськими шовіністами було закатовано українського композитора Ігоря Білозора. 8.05.2000 року”.
На вітринах деяких гастрономічних закладів ще висять наліпки “Рік без Ігоря Білозора”. Переважно звучить у них музика львівських FM-станцій, хоча в оформленому в козацькому стилі барі “Запорозька Січ” із колонок звучало щось малозрозуміле російською мовою. Можливо, то був лише кількахвилинний трафунок...
Зате поряд із “Цісарською кавою”, під будинком № 7, що на проспекті Шевченка, незважаючи на ухвали міської ради, продовжують гендлювати російськими книжками. Щоправда, серед завалів книжок “московською мовою” великою білою брилою виділявся український переклад “Європи” Нормана Дейвіса. Галицька районна адміністрація та міліція просто мають десь міських депутатів та Василя Куйбіду, дозволяючи цей гендель.
А за кілька місяців – вибори, і міський голова хотів би ще раз покрасуватися на тлі проспекту Шевченка під якимось файним гаслом. Хоча зараз нема йому чим похвалитися. Бо давня Академічна, місце поважних спацерів львівської публіки, перетворилося за останні роки на велику автостоянку і базар. І мешканці Королівського столичного міста змушені протискатися поміж брудними ятками та немитими автомобілями, які позаймали хідники парадної артерії Львова.
P. S. Учора дізнався про смерть Василя Стойчука, директора підприємства “АКАН”, – одного з небагатьох львівських підприємців, які не відцуралися українства. Він був одним із зачинателів РУХу, депутатом міської ради першого демократичного скликання, підтримував українську видавничу справу, зокрема, був одним з ініціаторів видання журналу “РІЧ”. У понеділок його знайшли повішеним на Кайзервальді – як колись Володимира Івасюка. Можливо, його смерть пов’язана з підприємницькою діяльністю, можливо, він стояв комусь на перешкоді. Однаково, бо його вже немає серед нас... Скидається на те, що наші галичани таки заважають комусь у нашому українському місті...
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
