|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Чи здатні ми щось сказати світові?ВЕРНІСАЖАндрій ДОРОШ
Організатори виставки “Листи до світу” не ставили перед її учасниками таких карколомних завдань, хоча, може, у глибині душі сподівалися, що хтось дракона таки побачить. Не вдалося. Та його не дуже намагалися шукати, оскільки і так “усім все зрозуміло”. 38 учасників 122-ма творами продемонстрували, правда, неабияке володіння технікою, але рівночасно оприлюднили наявну нехіть до відшукування небувалого. Те, що чверть століття тому, отримуючи від усіляких журі й виставкомів незлічені ґулі й синці, утверджували В. Пінігін, Ю. Чаришніков, О. Аксінін, Б. Пікулицький, В. Дем’янишин, у сьогоднішній інтерпретації трансформувалося у світсько-ввічливе щебетання. Споживач до такої мови призвичаївся, вона перестала дратувати, ставши чимось домашньо-затишним, як пантофлі із розтоптаними задниками. Звісно, чверть століття не пощадила й тодішніх новаторів – вони встигли стати всіма шанованими й неодноразово нагороджуваними учасниками міжнародних виставок, які тепер зовсім не поспішають до здійснення “перманентної революції”. Взагалі, нині у львівському, а може, й у всьому українському мистецтві так звана “революційність” деградувала до кишенькових розмірів і не переступає меж дрібного інтелектуального хуліганства. Сталося це в силу різних причин, але насамперед внаслідок відсутності перед більшістю творчих індивідуумів ідей, вартих великої жертви. Все звелося до чистої фізіології – робити щось таке, за що можна отримати вітаміни, жири, вуглеводи й білки. Звідси і просто фантастичний релятивізм переконань. (Іноді аж шкода стає ідеологів, які 25 років тому намагалися надягти на таланти соцреалізмівські шори, нині це робиться елементарно – помахуванням перед носом зголоднілого творця скарбів духовних жменею “капусти”). Упродовж останнього часу непомітно відбулася ще одна дуже важлива зміна: наше дещо аномальне буття звело колишні “божевільні” критерії на п’єдестал еталону. Витвори, які колись допомагали спеціалістам у діагностуванні пацієнта, тепер відважно вступили на стіни виставкових залів при повному схваленні повноважних представників критики. Цивілізація високих технологій вибила із митців та глядачів здатність дивуватися, жахатися, тішитися і т. д. До прикладу, японці масово згадували Хіросіму понад кілька десятиліть, а митці – ще довше. Із наших же голів Чорнобиль вивітрився напрочуд хутко. Перестали на нього реагувати й митці, котрим традиційно відводили роль сумління соціуму. Видається, що ми із нашою просто дивовижною психічною пластичністю цілком готові до сприйняття будь-яких “жорстоких чудес майбутнього”. Утім, з епістолярної експозиції позитивне вилущити таки можна. Це насамперед роботи ветерана секції графіки З. Кецала (про які на вернісажі вдалося підслухати вельми характерну схвальну оцінку – “добре пошиті чоботи й через двайцять літ лишаться добре пошитими чоботами”). Доброго відгуку варті й роботи В. Дем’янишина та Б. Пікулицького, естетизм яких, свого часу бувши причиною нещадної критики авторів, і дотепер становить важливу частину їх мистецького кредо. Це саме стосується і виконаного в оригінальній авторській техніці “Осіннього короля” І. Боднара, який експонує невелике число робіт, але завжди найвищого гатунку. Приємною несподіванкою експозиції стала “донкіхотіана” Ю. Дмитрука, чиєї творчості у Львові ми зовсім не знали, хоча прожив він у нашому місті більше як піввіку та оформив із десяток книжок (правда, виданих у Києві, Ужгороді, Москві). Упевнений і своєрідний рисунок та цілком конкретний іронічний стосунок до дійсності (лояльно треба визнати, що і до себе також) висувають аркуші Ю. Дмитрука в число найцікавіших експонатів виставки. Добре зарекомендував себе і Я. Качмар, який у свої нові роботи відважно впровадив колір, що суттєво збагатило його мистецькі засоби. Кілька колажо-друків М. Красника ще раз підтвердили його прихильність до архипенківського девізу “Шукаймо далі!”. Шкода, звичайно, що на експозиції не зустріти низки прізвищ графіків, добре відомих і донині практикуючих – В. Пінігіна, Є. Безніска, І. Остафійчука, В. Онусайтіса та багатьох поважних авторів середньої генерації – Л. Лебідь-Коровай, О. Гнатіва, В. Забейди. Не зважаючи на існування у Львові ЛАМ та УАД, участь в експозиції студентської молоді можна перерахувати на пальцях однієї руки. Що ж, це теж показник. Підсумки неоптимістичні: принципово нового на цій виставці митці майже не показали. |
|
|
