|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Релігійна ситуація в УкраїніКонфесійна картина вже не відповідає виробленим "штампам"ЕВОЛЮЦІЯО. д-р Михайло ДИМИД
Сьогоднішня релігійна ситуація в Україні вирізняється великою неоднорідністю. Вже з часу проголошення Михайлом Горбачовим т. зв. перебудови в СРСР на цьому полі заговорили сили, які відчували за собою особливу національну спадкоємність і місію. Вони тісно пов’язували надії розвитку релігійного життя із державною самостійністю України. Саме тоді відновилася діяльність Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), яка впродовж віків значною мірою формувала окреме національне обличчя України (у порівнянні із Росією). Повстали незалежні православні Церкви: Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) та Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП). Останні посилаються на продовження традиції колись незалежної від Москви православної Церкви, а головно на традицію УАПЦ, що виникла в перші роки радянської влади й існувала до 30-го року. Під час німецької окупації вона знову була відновлена на територіях східної України та Волині. Доволі успішно діють в Україні також Церкви і релігійні громади національних меншин. Тут слід не лише згадати Вірменську Апостольську Церкву, а і Римо-Католицьку Церкву (РКЦ). Помітний зріст і юдейських громад різних течій, хоч і не такий стрімкий, як серед мусульман. Очевидно, що тут значну роль відіграють еміграційні процеси. Проте, не зважаючи на згадані факти, загальним стало твердження, що Україна є православною державою. Дуже мало зважаючи на реальну ситуацію, а навіть відверто суперечачи їй, це твердження голосить багато людей із державного естеблішменту. Протекціоністська політика української держави щодо УПЦ (МП) та інших, т. зв. національних православних Церков, котрі постали в роки незалежності, має історичну зумовленість. Однак така політика має свої певні наслідки, і тому необхідно вказати на деякі головні течії в цьому руслі. Загалом, за час існування самостійної України конфесійна ситуація на території нової держави дуже зміняювалася. Зміни йшли у двох напрямках: 1. Відбувався природний ріст і структуралізація християнських Церков (РКЦ, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ (КП), УПЦ (МП), протестантських громад). Для прикладу, за час незалежності України УГКЦ навіть набула рекордної за всю свою історію кількості єпископів: разом із представниками діаспори їх є 33, а в Україні діє 8. Якщо у 1988 р. повідомлялося про 260 греко-католицьких священнослужителів, то теперішня їхня чисельність є ще не знаною в історії цієї Церкви – 1872. (Зареєстровано 3388 релігійних спільнот, 7 єпархій, 79 монастирів, 12 навчальних закладів). У 2000 році в Україні було понад 22 600 “духовних осіб”, констатував недавно Комітет Релігії. Слід одразу зазначити, що до них зараховуються усі провідники будь-яких, включно із псевдорелігійними, громад. (Таким чином, вони теж становлять певну частину з числа 22,6 тис. “священиків”, бо зареєстровано вже понад 105 різних конфесій). Найчисельніша тепер Церква, УПЦ (МП), має 7507 священиків (9150 громад, 122 монастирі, у 15 навчальних закладах є майже 2000 студентів). В УПЦ (КП) зареєстровано – 2182 священнослужителі і 30 єпархій. Проте рівень традиційного духовенства не відповідає вимогам їхньої пастви. Зокрема, навчання новопоставлених пресвітерів у православній Церкві значно погіршилось навіть у порівнянні з радянським часом. Це було викликано боротьбою за парафіяльні місця, що розгорнулась між Церквами 3-х православних юрисдикцій. 2. Проблеми, які виникли в радянський час, не зникли. Люди здебільшого і далі готові до всіляких змін ззовні, без особливої відповідальності не тільки перед якимось писаним законом, а й перед власним сумлінням. Вироблена марксистсько-ленінським діалектичним матеріалізмом “релігія радянського народу” тепер вишукує своє місце серед ідеалів та устремлінь “відкритого суспільства”: споживацьких, владолюбних, замкнутих у собі. Це теж певною мірою конфесійна проблема, яка знаходить своє відображення на релігійному полі. Помітним є часте нерозуміння природи Церкви та місця у ній як мирян, так і духовенства. Частим є і вільний перехід з однієї конфесії в іншу не лише світських людей, а й священиків. Мандрівки священнослужителів по “колу” (а іноді навіть повторному) за всіма можливими юрисдикціями не отримують осуду єпископів українських Церков, бо вони дуже зацікавлені у збереженні “кадрів”, тобто парафій, котрі репрезентують ці “священики”. Вищі церковні кола лише говорять про цю проблему, яку необхідно ґрунтовно вирішити, однак їхня практична позиція залишається незмінною. Духовна пустка у душах людей – ґрунт для творення багатьох псевдорелігійних угруповань. Їхня діяльність ускладнює обставини душпастирства всіх християнських Церков, але це не створило передумов для консолідації сил Церкви. Навпаки, часто спостерігається використання цього явища і деякими клерикалами. Попри загальний брак гуманістичних ідей, принципів і відчуття демократизму чи як вираз його – все більше проступає курс державних урядовців на реєстрацію різноманітних релігійних об’єднань. В Україні існує вже понад 40 спільнот поганської релігії слов’ян – “Рідної Української Національної Віри” (Рун-віра), заснованої в Америці у 1970-х роках Іваном Силенком. Буддизм, товариство свідомості Крішни, рухи, котрі зовсім не пов’язані із християнською символікою, ідуть поряд із розвитком спільнот свідків Єгови, мормонів, інших організацій “християн”. Зареєстровано 6 різних течій спільнот неопоган. Деякі з них знаходять сприяння у вищих ешелонах влади. Багато веде агресивну політику для втягнення суспільних кіл в їхню діяльність. Відтак в Україні без особливих розрізнень пострадянська інтелігенція християнство часто вважає юдейською, а не своєю релігією. Для національного менталітету – це виразний аргумент проти Церкви. У цій ситуації та за поширеного світоглядного нігілізму (властивого пострадянським християнам традиційних віросповідувань), в українському суспільстві чітке місце знаходять саме нехристиянські секти з-за кордону, емісари яких вільно працюють у правовому полі України. Науковці та чільні урядовці зауважують, що державної Церкви в Україні немає, а є національні. Що ж до того, яка Церква національна, існують значні розбіжності. Для всієї України, для певного її регіону чи у локальному значенні цього слова це неможливо визначити. |
|
|
