Пронизливий голос сойки
Третя збірка поезій Маріанни Кіяновської
ПОЕЗІЯ
Андрій ГРИЦИШИН
Маріанна Кіяновська. Міфотворення – К.: Смолоскип, 2000. – 108 с.
Той, хто мав можливість упродовж неповного останнього десятиліття неодноразово чути виступи львівської поетки Маріанни Кіяновської на різноманітних вечорах поезії, уже не може по-інакшому сприймати її вірші, як через внутрішнє озвучення самим реципієнтом друкованих поезій синтезованим із пам’яті Маріанниним же голосом: на вдиху (що суперечить усім декламаторським приписам), тремким (із якимось підсвідомим острахом, що вірш може недозвучати, захлинувшись на півслові), хрипким (“дженісджоплінівським”, як сказав би Іздрик). Зрештою, саме так колись Іздрик обмовився у редагованому ним журналі “Четвер”, шукаючи аналогій на означення місця Маріанни Кіяновської в українській поезії.
Утім, своє місце ця письменниця утверджує не лише на поетичних естрадах, а й експансивно вриваючись у – насмілюся таки, всупереч занепадницьким настроям, стверджувати – бурхливий потік вітчизняного книгодрукування своїми новими збірками. Причому вражає їхня географія – Київ, Львів, Цвікау, Париж. А коли б заповзятися окреслювати географію окремих журнальних публікацій Маріанни Кіяновської, то можна було б скласти барвисту і прецікаву мапу ареалів екзистування сучасної української поезії. Мандрівцеві, який забажав би подорожувати маршрутами, позначеними на такій мапі, став би у пригоді і своєрідний компас – Маріаннина сторінка в Інтернет-бібліотеці української літератури за адресою: http://poetry.uazone.net/kijanovska/...
Однією із Маріанниних новинок можна умовно вважати надруковану торік у Києві у видавництві “Смолоскип” збірку “Міфотворення”. До речі, 1999 року це видавництво відзначило львівську авторку, бо воно, піклуючись про молоді паростки нашої літератури, не тільки проводить для них славнозвісні ірпінські семінари, а і є засновником популярного серед молоді конкурсу.
Як зазначає у передмові до “Міфотворення” молода львівська літераторка Олена Галета, “своєю третьою книжкою Маріанна Кіяновська відкриває перед нами внутрішню перспективу свого власного світу – живого, тобто ще не скам’янілого і не вивершеного остаточно. Світу-саду, сповненого птахами і звіриною, комахами і рослинами, кольорами та запахами. І насамперед – голосами”.
Можна навіть із посиланням на авторку уточнити – книжка “із голосами, що належать мертвим”. Бо видається, що всі тексти, зібрані під обкладинкою цієї збірки й об’єднані у сім розділів (по-авторському “слів”) із восьмим своєрідним постскриптумом “Алхімії іпостасей”, – є нічим іншим, як дошукуванням свого власного питомого голосу методом міметизму – уподібнення чи наслідування голосів віджилих персонажів, які діють в локусі суб’єктивного Маріанниного міфотворення. У цьому полі силових ліній напруження душі, перебираючи ролі й костюми різних епох, поетка намагається знайти для себе ситуативний відповідник до інтимного настрою “маріонетки-Маріанни”:
“Думаєш, ніби я – сарна, птиця, риба,
Думаєш, ніби я – каміння, повітря, вода.
А насправді я – ніщо.
Я боюся бути, бо я не знаю себе, не знаю”.
Та що вже казати, коли після стількох душевних одкровень Маріанна зізнається: “Навіть Книга мене замовчує”. Тобто те, що, здавалося, мало б якнайповніше, якнайоголеніше представляти сутність поетового Я, ніяк не вдається запеленгувати посередництвом текстових радарів. Які б культурологічні орієнтири (на кшталт Бога, Месії, Мефісто, Адама, Каїна, Авеля, Самсона, Сфінкса, Сізіфа, Пігмаліона, Овідія, Джотто, Кортеса, Шопена, Тулуз-Лотрека, Верлена, Лорки) не сприяли впізнаванню символічного перебиранства, поетка залишається герметичною і відгородженою від себе самої... Різноманітні “хронотопи перехрестя” (нехай то будуть Європа, Парнас, Колізей, Рим, Вавилон, сад Гетсиманський, Лета, Рубікон і Стікс разом узяті, та і Львів, зрештою) також не можуть гарантувати їй зустрічі із власним Я, коли жоден страх не застує розмови із самим собою від свого власного імені.
Страх зустрітися очима із власним поглядом примушує дивитися на себе у дзеркало щита. “Міфотворення” не що інше, як щит. Колія міфу не дає збитися із плигу (а отже, передчасно стати жертвою горгони власного сумління).
Але вона прирікає на вічно повторюване розгортання колізій у незначних варіаціях сюжету. Епіка в обгортці інтелектуалізму не дає найменшого шансу прорости ліриці “невимовної справжності”. Тому такою цінною є екзистенційна відвага Маріанни Кіяновської (принаймні подібну рішучість важко побачити у її сучасниць), коли вона зважується виставити собі рахунок:
“Я примушу себе спитати:
Чий я голос? Куди я йду?”.
Відповіді зацікавлений читач із нетерпінням дочекається у наступних книжках цієї фантастично плідної авторки, яка настільки асово оволоділа різними версифікаційними техніками, що може транслювати явлені їй у момент натхнення візіонерські образи в найрізноманітніші способи, на які тільки надається проявлення Слова...
|
|
