І блищить у небі місяць, наче ятаган...
АЛЛАХ АКБАР
Андрій ДОРОШ
Виставка мистецтва країн ісламу в Музеї етнографії парадоксально починається із показу сцени конфронтації – Лисиницької битви з турками 1675 року!
Відразу відчулося, наскільки нераціонально ми використовуємо фонди наших музеїв: твори такого характеру повинні репродукуватися не лише в туристичних та краєзнавчих, а й у серйозних історичних публікаціях. Я ж лише з неабияким зусиллям відшукав згадку про цю картину в спеціалізованому каталозі живопису збірок ЛІМ.
Не зважаючи на безперервну, упродовж майже півтисячоліття нашу неприхильність до світу ісламу, ми свідомо чи несвідомо чимало від нього почерпнули. Хоча б такий простий спосіб дотримання чистоти голови у запорожців, як її голення – це від татар і турків. У нашу мову органічно ввійшло багато східних термінів, навіть такі звичні слова, як “базар” або “гіссап”, яке трансформувалося в образливе “кацап”. (Не було в нашій мові, бо не було і в побуті й терміна, еквівалентного до східного “гіссапу” – гицля, який спеціалізується в обдиранні шкіри із живих тварин, аби хутро довше й ліпше носилося. У російській мові є термін “живодёр”). Хоча збереглося далеко не все почерпнуте. Так, у глибині часів і військових завірюх зникли українські спеціалісти “батькувати”, залишивши після себе лише цей загальний термін (нагадую, що в тюркських мовах лаються не на маму, а на тата).
Але це все тільки примовка перед справжньою розмовою про високий рівень експозиції творів мистецтва і предметів щоденного вжитку країн Близького Сходу, де панівною релігією вже майже півтора тисячоліття є іслам. У цій культурі колір мав цілу низку символічно-інформаційних функцій (за кольором тюрбана можна було встановити не лише походження, а й соціальний статус власника. Найелементарніший приклад: право носити зелений тюрбан мали тільки ті, які відбули паломництво до Мекки). Живучи в середовищі неймовірно контрастних кольорів, народи Сходу дуже тонко відчували чари їх гармонійного співставлення. Недаремно свіжовиткані килими на кілька днів стелили на вулиці під ноги перехожих і проїжджих, аби погасити занадто яскраві тони. Тканий, вишиваний орнамент був важливим елементом духовного життя мусульман.
Специфіка фактури домотканого полотна й вишивки на ньому ріднить багато орнаментальних зразків Близького Сходу з нашими питомими пазухами чоловічих та уставками жіночих сорочок.
Однак те, чого ми так і не осягли в порівнянні зі Сходом, то це дуже широке застосування в побуті металевого посуду, також витончено карбованого. В Туреччині, Ірані, Палестині, не кажучи вже про Аравію, з їхнім хронічним браком води і тим не менше вважалося, що після її зіткнення з людськими руками чи обличчям при вмиванні вдруге цю воду вживати не можна. (От ще один несвідомо прийнятий звичай зі Сходу – француз або німець напускає в умивальник (сама назва про це свідчить!) води і, черпаючи її пригорщами, плюскає в обличчя. Ми всі (майже 90 %), відкрутивши кран, щоразу зачерпуємо нову порцію). Численні зразки латунного і срібного (бактерицидні властивості срібла на Сході відомі віддавна) посуду із химерно вигнутими носиками, що трохи нагадують чайники, насправді є рукомийниками.
Турецькі й татарські шаблі і ятагани як трофейна зброя мали неабияке значення в козацькому побуті. За винятком українців та народів Балкан, європейці так і не навчилися як слід володіти ятаганами. Справа в тому, що в ятагана ріжуча сторона не опукла, як у шаблі, а ввігнута. Шабля, до речі, також прийшла із глибини Азійського материка. Вже із 14-го століття середньовічні мечі, які були спільними для Русі та Західної Європи, у нас поступаються місцем типово східному зразку холодної зброї – шаблі, тоді коли меч у Європі проходив довгу і втомливу еволюцію через шпагу й палаш, аби остаточно здати позиції шаблям аж у 19-му сторіччі. Виставка в цілому охопила понад сто експонатів – одяг, керамічний і металевий посуд та світильники, тканини й килими, різьбу по дереву, зброю.
|
|
