"Сад нетанучих скульптур" Миколи Андрущука
ПАМ"ЯТЬ
Катерина СЛІПЧЕНКО
У п’ятницю в театрі ім. Курбаса давали “Сніг у Флоренції” за драматичною поемою Ліни Костенко і присвятили її пам’яті скульптора Миколи Андрущука.
Це дуже органічна і правильна присвята. І не лише тому, що у виставі йдеться про скульптора доби Відродження Джованфранческо Рустичі. Органічна ще й тому, що вперше на сцені театру Курбаса вона вийшла тоді ж, коли у Львові виставлялися художники мистецького об’єднання “Шлях”. Тоді скульптури Миколи Андрущука здавалися саме тими, які можуть сказати нове слово в сучасній українській сакральній скульптурі. Чиста лаконічна форма, містка та проста водночас, будувала довкола себе специфічний чистий простір. Проте із сучасною сакральною скульптурою в нас якось не дуже складається, а Микола і далі працював із пластикою, примушуючи камінь текти та застигати у плинних, проте “нетанучих” формах.
Вистава “Сніг у Флоренції” дуже змінилася порівняно з тими часами, коли разом із виставками мистецького товариства “Шлях” для Львова стала в чомусь таки революційною мистецькою подією. Змінився театр імені Курбаса, змінилися художники, змінився Львів, змінилися символи... І коли в театральному залі Старий (Олександр Гринько) та Флорентієць (Олексій Кравчук) блукали не просто поміж театральних декорацій, а існували в просторі, впорядкованому завдяки скульптурам Миколи Андрущука, які цього вечора створили “сад нетанучих скульптур”, не було відчуття, що час повертається. Він став невблаганно іншим. Просто був вечір пам’яті.
Був вечір пам’яті, на якому не виголошували жодних промов, не співали дифірамбів. У залі зібралися друзі, хай якими стали їхні стосунки через десять років. І на сцені друзі зіграли виставу. І були ті, хто не знав Миколи і хто не бачив “Снігу” в його першій редакції. Була історія про скульптора. І були роботи іншого скульптора. Такого, якому вдалося “створити річ, яка ніколи не розтане”.
| 
