Феномен української естради
СЛІПЧЕНКО
Сидить мавпа на березі річки та полоще у воді шкірку від банана. Пропливає повз неї крокодил і питає: “Мавпо, що ти робиш?”. Мавпа відповідає: “Дай десять гривень, тоді скажу”. Крокодил дає 10 гривень, і мавпа каже: “Та от, сиджу, полощу шкірку від банана”. “Ну ти, мавпо, і дурна!”. “Дурна, не дурна, а свої сто баксів на день маю”.
Саме цей невибагливий дитячий анекдот у першу чергу спав на думку під час зустрічі Михайла Поплавського з журналістами нашого славного міста, куди він приїхав, за його словами, “щоби засвідчити свою повагу”. До цього часу він брався геть чисто українізувати схід України, а коли пригріло сонечко, засвідчивши повагу україномовному Львову, Поплавський разом із командою вирушив у Крим, а потім “рване” ще далі, у самісіньке серце русифікації, – до Москви. І всюди нестиме він, знову ж таки, за його словами, “українську мову, українську пісню”.
Пан ректор університету культури все каже правильно, з пафосом і з переконанням у власній правоті, час від часу збиваючись на розповіді про себе самого (чомусь – у третій особі).
І робить він усе так, як воно й мало би робитися: реконструкцію та реорганізацю університету почав із євроремонту в туалетах, і тепер у них там “бумага”, “жидке мило” і все інше, а прибиральниця ризикує вилетіти з роботи, якщо поставить будь-який інший дезодорант, крім французького. І вуз його, як кажуть, “міцно стоїть”, і набори зростають, і з ницого “кулька” він раптом став престижним навчальним закладом. І дійсно, возить Поплавський геть русифікованими регіонами не російську попсу, а україномовну. І, пороздававши звання професорів Бог знає кому, він тихенько запросив викладати прекрасних музикантів. Наприклад, віртуозного басиста Ігоря Закуся (у професійному рейтингу українських музикантів він уже кілька років поспіль утримує першу позицію), чудового джазового піаніста, лауреата всіх можливих джазових конкурсів В’ячеслава Полянського тощо. Тобто той, хто хоче, може справді вчитися у найкращих.
І з менеджментом, PR-ом та іміджмейкерством у нього все просто супер, бо з нікому не відомого дядька він став зіркою державного рівня. Хтось його слухає цілком серйозно, більшість кепкує, але говорять про нього всі. Зрештою, пан Михайло обеззброює критиків, щиро розповідаючи про те, що співати не вміє.
Феномен Поплавського, здається, аж ніяк не в тому, що він не вміє співати, а співає. І навіть не в тому, що саме він говорить і робить. Річ у тім, що такого Поплавського ми заслужили. Чому? Перед тим, як почати кидати камінням і відхрещуватися від ректора-орла, варто було б поглянути хоч краєм ока на кілька речей.
По-перше, скільки було конференцій у Дзеркальному залі Опери, важко порахувати. Ну хоча б і ті, що проводилися під час проекту “Гранди мистецтва”. Жодного разу я не бачила там такої кількості людей. І, переконана, напишуть про нашого майже Ріккі Мартіна всі мас-медіа, які обійшли своєю увагою прем’єру в театрі Курбаса, “Контрасти” чи інші якісь виставки, концерти, симпозіуми тощо. Розкритикують, але для доброго
PR-а не важливо, що напишуть, а важливо, щоби правильно написали прізвище. А прізвище нашого співочого ректора знають усі. А хто отак, з ходу, назве прізвища ректорів Київського університету, “Могилянки”, інституту імені Карпенка-Карого? Хто?
А звідки беруться повні стадіони, які приходять послухати одкровення про кропиву або ж насолодитися стовідсотково краденим продуктом про “його синьооку”? Навіть при тому, що квитки він переважно поширює задурно, вирвати дві години часу, та ще у розпалі городніх робіт, – це теж вчинок. Значить, те, що співає Поплавський, комусь потрібне.
А тепер – про головне... Чомусь хитрий дядько Поплавський будує свою агітаційну кампанію, якій міг би позаздрити будь-який політик, не на авторитетах визнаних у цілому світі джазменів, а на неякісній продукції зібрових та малишевих. І агітує він за вступ до інституту, зауважимо спеціально, культури. Тобто які смаки в нашій пісенній державі визначають сьогодні популярність? З одного боку, “дєвчонкі”, про яких кричать гості, та ні, радше господарі, наших радіоефірів (хоча навіть у наших північних сусідів, окрім попсового мотлоху, популярні ще й БГ, “Наутілус”...). З іншого – псевдофольклор, “напівкабак” люмпенізованих споживачів. От і маємо, викресливши з обігу цілі епохи джазу, рок-н-ролу, які в цілому світі вивчаються на рівних із класикою, з одного боку – русифікацію і “Наше радио”, а з іншого – люмпенізацію і Поплавського, який наважується ототожнювати себе з українською піснею. До речі, метр обіцяли ще й затанцювати...
Тож маємо те, що маємо. “Рок-н-рол умер, а ми ще ні...”
Катерина СЛІПЧЕНКО
|
|
