|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Арлекін - слуга двох столітьВистава Джорджо Стрелера "Слуга двох панів" уже 54 роки поспіль не сходить зі сцени, а зараз бере участь у Театральній ОлімпіадіЛЕГЕНДАМихайло ВАЗЕЛЬ
Коли помер геніальний Джорджо Стрелер, на пам’ять про свого творця Пікколо театро ді Мілано відновив свою найвідомішу виставу “Арлекін – слуга двох панів”. Щоденний Стрелер був навряд чи легкий. І ця його безмежна “брехтіана”, і міркування про комунізм... Але для ювілею театру він вибрав не Брехта, а “Арлекін – слугу двох панів”, понові відтворивши його – вкотре! – із Феруччо Солері, останнім виконавцем Арлекіно. Зіграли прем’єру, через півроку Стрелер помер. Долаючи “фізичну відсутність” автора, його вистави продовжують жити. Театр, за визначенням, – мистецтво умовне і символічне. І тому той факт, що московська Театральна олімпіада (особисто мені, до речі, більше до душі назва “Дельфійські ігри”), перша в новому столітті, почалася з “Арлекіна – слуги двох панів” міланського “Пікколо театро”, на програмку якої винесено: “остання вистава великого режисера ХХ сторіччя Джорджо Стрелера”, важко не тлумачити символічно. Для того, щоб це зауважити, не потрібно навіть бачити самої вистави. Ті ж, хто її бачив, із радістю усвідомлять, що ця вистава – це символ не просто спадкоємності театру, але і його рефлексії, його самоіронії. Перед нами подвійна рама: персонажі комедії дель’арте – Панталоне, Брігелла, Кларіче, Смеральдіна, Лікар – розігрують комедію ситуацій, закручену плутаником Арлекіном, – і одночасно самі актори розігрують бродячих комедіантів XVIII століття, які грають комедію масок. Суфлер, крекчачи і скаржачись на хвору спину, запалює розставлені уздовж рампи свічі, завіса, закручуючись (а не розсуваючись, як у сучасних театрах), піднімається вгору, і ми бачимо, що декорації, як і варто чекати від бродячого театру, практично відсутні (замість них – три ширми-книжки), зате музиканти сидять прямо на сцені, а Панталоне явно очолює цю трупу: молоденькій Смеральдіні він робить зауваження про вимову деяких слів (у нас надворі час Гольдоні, й італійська мова ще далеко не усталилася), стежить за мізансценами, а головне, перед закінченням, коли з волі Стрелера на сцені гримить грім і гасне світло (а на “рідній” міланській сцені ще і карниз нахиляється над сценою), він збирає навколо себе переляканих акторів і владно говорить: “Il teatro continua sempre!” (тобто “театр завжди триває!”) – після чого актори беруть себе в руки й “Арлекін” справді продовжується. Таким чином, постановка Стрелера стає ще й символом безсмертя театру, а рефлексії – багаторівневими: музиканти сидять на сцені, і Лікар свариться із суфлером (що є частиною його, Лікаря, типажу, тобто маски), та блискавка блискає – лазерна – і для відтворення справжнього венеціанського неба із відблисками лагуни сцена на заднику повинна бути прекрасно обладнана світлотехнікою. Я виписав слова Панталоне по-італійськи не через франтство, а через те, що вистава йде без перекладу. Перед початком це здається трохи дивним, але після початку миттєво розумієш: перекладати було б просто неможливо – адже маски увесь час імпровізують, реагують на оплески і на дзвінки мобілок (куди ж зараз без них...). Крім того, гладкий літературний текст був би таки згубним: адже всі маски говорять переважно на діалектах, та й до того ж, не говорять, а торохкотять із шаленою швидкістю і з кумедними кривляннями, перериваючи авторські репліки заради якого-небудь фінту (у комедії дель’арте вони мають спеціальну назву – lazzi) для звеселяння публіки, так що самі італійці навряд чи розуміють їх слово в слово і навряд чи цього прагнуть. Найбільше потрясіння чекає глядачів наприкінці вистави. Коли жвавий Арлекін, який щойно ходив на руках і стрибав із тарілками, вийшовши на поклони, знімає свою чорну маску, а під нею – сивина і зморшки 72-річного Феруччо Солері, зал буквально заходиться від захоплення. Сам Солері в інтерв’ю сказав, що вже знає, кому передати роль, коли прийде час. “Чому Арлекін? Знову? – писав Стрелер у програмці до свого останнього “Арлекіна” у 1997 році. – Ну звичайно! Знову і завжди, як завжди був він. Але інший Арлекін, відроджений із попелу попереднього, як завжди... Коли ми граємо в масках із пап’є-маше всередині липня, пап’є-маше із масок розпливається на наших обличчях довгими чорними зморшками. Клаптики, які ми обережно кладемо на столи і які ми знаходимо вранці, готові знову розійтися на обличчях молоді”. У фойє театру Пікколо – вся історія “Арлекіна...”. Перша постановка – у 1947 році, в році народження Пікколо. Арлекін – Марчелло Моретті, вчитель Солері... Наступна постановка – у 52-му. Погруддя Моретті у фойє: актор відкриває своє обличчя, зсунувши на чоло маску Арлекіна (у цій “класичній “ позі згодом фотографуватимуть Солері)... 56-й: постановка Стрелера, сценографія – Ецціо Фріджеріо, разом вони працюватимуть до кінця життя Стрелера. У виставі 63-го року в ролі Арлекіна вперше виходить Феруччо Солері. 73, 77, 87, 90, 92-й роки і, нарешті, остання постановка “Арлекіна...”, присвячена 50-річчю Пікколо театро ді Мілано, – 97-го року. Солері – 67 років! Старіють не тільки актори – вистава теж старіє. Не один раз у ньому звучить ім’я Форментіні – колишній мер Мілана був найлютішим ворогом Стрелера. А ще він був сепаратистом. У виставі, що ставилася в розпалі їхнього нерівного двобою, найлютіша образа – Форментіні! Арлекін літає. Як він літає! А як падає! А як він підкидає тарілки – високо-високо! – не гублячи жодного разу! 67? 68? 72? Не ймеш віри! Магія Стрелера! Гроза, блискавки... Вітер – ще одна любов Стрелера! Усі йдуть кликати Арлекіна, покидаючи сцену порожньою, залишаються тільки свічі, які продовжують горіти у своїх канделябрах. Через паузу, дозволивши насолодитись цією красою, старий суфлер вийде й одну за одною їх погасить. Сіре сутінкове світло дозволяє розрізняти тільки графіку силуетів. Фігури на сірому тлі. |
|
|
