ШАНОВНА РЕДАКЦІЄ!
Доля Української книгарні в Москві
Відкритий лист Віце-прем‘єр-міністрові України п. М. Г. Жулинському, Міністрові культури і мистецтв України п. Б. С. Ступці
Об‘єднання українців Росії висловлює свою стурбованість щодо невизначеності ситуації навколо Української книгарні в Культурному центрі України в Москві.
Ніяких зрушень щодо покращання становища існуючої і працюючої Української книгарні за останні три місяці не відбулося. Книгарня працює в тому ж невеликому приміщенні (18 кв. м). У нового директора через його зайнятість судовими справами, пов’язаними з недоліками, допущеними під час будівництва Культурного центру, руки до розв‘язання цієї проблеми не доходять, а його заступники пп. Ю. М. Василенко і П. І. Ткач роблять усе для того, щоби розвалити роботу ЄДИНОГО НА ТЕРИТОРІЇ РОСІЇ магазину, де можна придбати українську книгу і періодику. На сьогодні припинено розповсюдження записів українських пісень, музики та відеофільмів.
Водночас, тривають спроби здачі в оренду приватній комерційній структурі приміщення, що повинно належати книгарні за проектом. Останнім часом інтереси комерсантів лобіюють керівники Донецького земляцтва у Москві. Об’єднання українців Росії, поважаючи думку інших організацій, висунуло пропозицію гласного обговорення ситуації навколо Української книгарні, але її проігнорували...
Завдяки втручанню Посла України в РФ М. П. Білоблоцького вищеназваної угоди не було укладено. Однак не було надано належної оцінки діям колишнього генерального директора Культурного центру
п. Сергієнка і його заступників пп. Василенка і Ткача.
Сьогодні в Культурному центрі вже є магазин “української музики”, де хазяйнує російська комерційна структура, рекламується і продається російська попса і західна естрада, а касети з українською піснею та музикою в невеликій кількості покриваються пилом. Тепер таке може статися і з Українською книгарнею. Але сьогодні ми не можемо цього допустити. Тому ми домагаємося у нас, в Москві, у Культурному центрі України українського державного магазину задля розповсюдження українських книжок, пісні, музики, живопису, виробів народної творчості і т. ін.
Просимо вас негайно вжити необхідних заходів для вирішення надзвичайно важливого для української громади Москви і не менш важливого для Української держави питання про Українську книгарню в Москві.
Перший заступник голови Об’єднання українців Росії, Голова регіональної організації “Українці Москви”
В. СЕМЕНЕНКО
Умляут
Дозвольте викласти міркування стосовно українського правопису іншомовних слів. Почнемо з німецького прізвища “Schrцder” (Поступ від 3-9 травня 2001 р.). В українській мові немає букви, яка б докладно відтворювала німецьку букву “ц”. Букву “е” німці вимовляють трояко: “e”, “o” (або “oe”) i “a” (або “ae”) , залежно від слова. У першому випадку буква “е” звучить приблизно, як в українській мові довге “и”, в іншому випадку – це вимова того ж “е” із заокругленими губами (як при вимові букви “о” ), у третьому випадку – вимова того ж “е” з широко розкритим ротом (як при вимові букви “а”). У зв’язку з тим, що буква “е” у згаданих випадках є базовою, вона і фігурує в українському правописі для передачі іншомовного “умляут”. Звідси “Шредер”, не “Шрьодер”. У німецькій приголосні не пом’якшуються!
Ярослав Татомир
Глухий кут російського шовінізму
Про тупий стереотип щодо української мови і культури серед росiйськомовного населення Криму вiдомо давно. Причини цього – близький до абсолютного контроль над українськими ЗМІ, які переважно є російськомовними, і небажання влади зробити їх україно- і києво-, а не російсько- і московськоцентристськими. Феноменом російського способу мислення є виключно негативне ставлення до всього українського. Боротьба ж із цим стереотипом здебільшого є нерезультативною, бо вона ведеться на сторінках україномовної або патріотичної преси, яка, ніде правди діти, друкується поки що меншими накладами.
Таким чином, неможливим є діалог із представниками національної меншини, які дозволяють собі брутальні образи на адресу мови і культури українців. Буде тільки їхній монолог. Власне, так і називається надрукована у газеті “Слава Севастополя” від 11.04.2001 р. бесіда Єлисавети Юрздицької із професором кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. Вернадського Володимира Казаріна: “Монолог русского в защиту Украины”.
“Русский язык был привычен не только политикам, но и деятелям культуры Украины”, – справедливо твердить професор і наводить приклади українських письменників та поетів, котрі писали російською. Тут важко не погодитись – і Гоголь у нас був, і Шевченко щоденники писав російською. Ну, то й що? Була імперія, де “на всіх язиках все мовчало”. Ба гордість росіян – Пушкін – щоденники писав французькою, але від того він не став французом. А те, що вже в незалежній Україні є українці, якими оволодіває патологічна манія служити Москві і доводити свою вірність московству, також є прикрим фактом. Ніколи росіяни по-справжньому не довіряли й не довірятимуть українцям. Ніколи росіяни не бачили в українцях рівних “братів”, а завжди бачили в них об’єкт визиску.
“Переписав оце свою “Слєпую” та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам чорствим кацапським словом”. У листопаді 1844 р. поет писав до Я. Кухаренка: “Був я уторік на Україні... скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, – бодай вони переказилися”.
Ось, наприклад, враження від творчості Кобзаря Дмитра Донцова, які той подав у статті “Заповіт Шевченка”: “Він ненавидів диявольську силу Півночі, тотальну, облудну, цинічну, забріхану протягом восьми століть, незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, – ненавидів він всім серцем своїм, всією душею своєю. Ця ненависть полум’ям бухає з кожного рядка, написаного ним”.
Колись у Росії, справді, була велика література, яка, щоправда, описувала героїв, яким були притаманні моральна слабкість та бажання виправдати ту слабкість умовами життя, мрії про будучність і повна нездатність ті мрії здійснити, співчуття не до геройської душі, а до розчавленого тіла, а тепер – тільки суцільна попса. Колишні герої – симпатичні невдахи, іванушкі-дурачкі, епілептики, страждальці, балакуни-нероби – якось органічно переросли в бандитів, повій, суцільних міліціонерів і суцільний дев’ятий вал російськомовного криміналу.
Головною ж тезою В. Казаріна, яка у той же час не втрачає своєї хибності, як приклад тези окупанта, є твердження про те, що “культура Украины – органическая и неотъемлемая часть русской культуры”. Ми і раніше здогадувалися про це, намагаючись побачити на російських телеканалах нескінченний ряд передач, присвячених “органічній і невід’ємній частині”.
Щоправда, погляд якось спотикався на явищах російської кримінальної культури, як-от “Брат-2”, де російські бандити ніяк не можуть простити нам Севастополь.
Хоча, можливо, професор Казарін і правий у своїх переконаннях про “органічну і невід’ємну частину”. Адже в музеях Росії зберігається понад 750 найкращих і найбагатших українських археологічних колекцій... Та й головна святиня України – Вишгородська ікона Божої Матері, вкрадена Андрієм Боголюбським і названа Володимирською. Музеї Росії переповнені українськими творами мистецтва, які росіяни чомусь вважають своєю матеріальною культурою. Все це багатство Росія віддавати не збирається, хоч воно не куплене і не прийняте в дарунок. Цієї української складової у Росії не відняти. “Неотъемлемая часть”.
Очевидно, що росіянам слід було би зрозуміти і визнати, що українська культура понад три століття перебувала під гнітом їхньої, яка стримувала її розвиток і поставила на межу втрати самобутності. Якщо серед них є чесні віруючі, то нехай би молилися Богові за те, що в нас не було якогось реваншу за все, що зробили з Україною.
Максим РОЗУМІЙКО, maxima@stel.sebastopol.ua
|
|
