Югославський синдром
БОНДАРЕНКО
Скільки у нас було сподівань на югославський варіант революції! На Балканах усе було нібито просто: піднесення народних мас, стотисячні мітинги і демонстрації перед палацом президента – і, як результат, падіння режиму Мілошевича.
У нас, в Україні, всім хотілося би бачити той же результат. Але ж політика – це саме той театр, в якому неможливо зіграти одну й ту ж п’єсу двічі. За одним і тим же сценарієм... У політичному театрі цінується мистецтво імпровізації.
Минулого тижня мені довелося два дні спілкуватися з представниками югославської опозиції. Я ще раз переконався, наскільки ми різні. І наскільки різною була ситуація в Югославії напередодні президентських виборів 24 вересня – та ситуація упродовж нашої політичної кризи.
“Уряд Мілошевича – це вершина брутальності й політичнної сваволі”, – говорили мені югославські опозиціонери. І наводили приклади цієї брутальності.
Опозицію не допускали до телебачення, її критикували в офіційних засобах масової інформації. У той же час випливали цікаві моменти. Коли одна з опозиційних газет запідозрила кількох міністрів у підготовці фальсифікацій волевиявлення і назвала їх прізвища, міністри наступного ж дня подали у відставку. Тут я згадав минулорічний референдум. Скільки зловживань під час проведення референдуму було помічено й описано! А чи бодай один чиновник, причетний до фальсифікацій, подав у відставку?
Далі. З’ясувалося, що на офіційному каналі опозиційним журналістам дозволили провести годинну програму за тиждень до виборів. “Ну, але ж це лише година – на такий масив пропаганди, спрямованої проти Коштуніци й опозиції”, – говорили югославські опозиціонери. А я уявив: Долганов запрошує когось із українських опозиційних журналістів провести замість нього “Сім днів”. Скажете, так не буває? Правильно. Бо ми живемо в державі, де дійсно “так не буває”.
“Чи були у вас реальні зловживання і фальсифікації?” – запитую я. Виявляється, були. Один із сербів, червоніючи, зізнається, що замкнув у хаті свого старенького дідуся, “бо той був прихильником Мілошевича”. Таким чином, Мілошевич втратив один голос на виборах. “А як щодо “досипання голосів”, вибирання бюлетенів, адміністративного тиску тощо?” Та ви що! Як же можна?!!
Дивна революція. Дивна диктатура. Дивна опозиція. Підсумовуючи семінар, я не втримався і сказав, що зробив для себе один висновок: режим Кучми є брутальнішим і небезпечнішим для свободи і демократії в Європі, ніж той-таки режим Мілошевича.
Але українській опозиції не вдається вивести на вулиці стотисячні мітинги. Українська опозиція не змогла набрати достатньо сили для того, аби перетворитися на потужний фактор сучасного політичного життя. Українська опозиція часто збивається на манівці й захоплюється другорядними речами – або й просто забуває про свою основну мету та покликання. Югославія – уп’ятеро менша за чисельністю держава, ніж Україна. Значна частина її вкрита горами. Домінує аграрний сектор, а промисловість найбільше розвинута у Воєводині. В Югославії теж існує проблема нацменшин. І ще: Югославія є державою з блискучими містами та відсталою провінцією. Додайте до всього цього наслідки натовських бомбардувань та війн зі сусідами.
Це все – факти для того, аби відчути спільні і відмінні риси у нашому світосприйнятті. За ідеєю, в Україні є всі підстави для того, аби піднімати не стотисячні, а півмільйонні демонстрації. Але цього не стається. Чому?
Та тому, що югославська революція почалася ще у 1992 році: саме тоді відбувся перший виступ проти Мілошевича. Починаючи з 1999 року, опозиція почала застосовувати нову тактику: вона виступала виключно під позитивними гаслами. Для опозиціонерів не було “поганого Мілошевича” – вони демонстрували прекрасну перспективу, яка має настати з приходом до влади опозиції. Гасла “Геть!” і “Ганьба!” було усунуто – аж до вирішального дня.
І ще одне: друга половина 90-х породила значну кількість лідерів, опозиційних щодо режиму Мілошевича. Але і Шешель, і Драшкович, і ряд інших політиків знайшли у собі сили відмовитися від амбіцій на користь Коштуніци – як більш перспективного. Де був Коштуніца у 1998 році? І ким він став у 2000? Чи зможуть українські політики знайти свого Коштуніцу?
Україну та Югославію єднає чимало моментів у культурному аспекті.У середні віки серби й українці спільно протистояли турецькій експансії в Європу. У ХVІІ столітті серби брали активну участь у козацьких війнах, а легендарний Войца Сербин став козацьким полковником. У ХVІІІ столітті серби почали масово оселятися в Україні (такою була політика царського режиму), створивши так звану Слов’яносербію у центрі України. Сербське і чорногорське коріння мали Леся Українка, Михайло Драгоманов та Олена Пчілка. І сербський, і український фольклор – це тяжіння до Центральної Європи, протистояння туркам і боротьба з поневолювачами. І в сербів, і в українців є замилування Росією. Але Югославія позбулася свого “зачарованого на Схід” Мілошевича, який проголосив готовність входження у союз Росії і Білорусі. Україна – тільки на порозі усвідомлення небезпеки з боку нинішнього режиму і Кучми як його уособлення. Можливо, призначення послом в Україні (а реально – генерал-губернатором) Віктора Черномирдіна відкриє очі тим, хто й досі вдавав зі себе сліпого...
Протягом восьми років югославське населення готувалося до подій, які відбулися 24 вересня – 5 жовтня минулого року. Українці мають також підготуватися – насамперед морально – до зміни режиму. Адже при пасивному населенні, при мовчазній згоді мільйонів у будь-кого виникне спокуса перетворитися на Кучму №2.
Із того семінару я виніс важливий урок: ми ще маємо добряче попрацювати... Ми ще маємо добряче повчитися... Ми ще маємо шанс. І ми ще виховаємо власного Коштуніцу, якого наразі серед лідерів опозиції я не бачу...
Але він обов’язково з’явиться...
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
