В очікуванні візиту Івана Павла ІІ
СПОДІВАННЯ
о.д-р Михайло ДИМИД
Із наближенням миті довгоочікуваного візиту Папи Івана Павла II в Україну все частіше можна почути побоювання, що цей візит буде для нього одним із найважчих. Але чи можна це твердити про країну, в якій за приблизними підрахунками проживає близько 10 мільйонів католиків – у релігійному чи культурному значенні цього слова? Напевно, ні. Традиційна гостинність притаманна всім слов’янським народам, а особливості східнохристиянського менталітету, велика духовна спрага всіх громадян України дають підстави твердити протилежне, тобто що цей візит матиме великий успіх і позитивний вплив на духовне життя України.
Ускладнити візит може лише нестабільність у сфері політики і економіки, соціальні негаразди. З іншого боку, як прихильники візиту з числа офіційних державних кіл на чолі з Президентом, так і противники з когорти т. з. “істинно православних” заполітизовують характер візиту, забуваючи, що Римський Архієрей є насамперед духовним лідером усіх католиків, а вже потім – глава держави Ватикан. Останні, можливо, більше, ніж перші, роздмухують навколо візиту політичний ажіотаж.
Одні вважають, що візит сильно підтримає державу в її становленні та міжнародному визнанні. Другі ж, на противагу їм, твердять, що він надзвичайно загрожує єднанню Росії, України та Білорусі у будівництві нового “Божого Царства на землі” з центром у Москві, ба навіть українській національній ідентичності.
Зрозуміло, що як перша, так і друга точки зору далекі від реального змісту візиту. На це вказує досвід відвідин Папою багатьох дуже різнорідних за політичними принципами та устремліннями країн, зокрема, комуністичної Куби. Великі труднощі – і політичного, і релігійного характеру – очікувалися у 2000 році перед мандрівкою Першоієрарха у Святу Землю, до Румунії та Індії (у 1999 р.), до Греції та Сирії (цього року). Вони, як і інші, перетворилися у великий особистий успіх Івана Павла ІІ.
Протест щодо візиту Патріарха Заходу в Україну висловила лише Українська Православна Церква (Московського Патріархату) (УПЦ (МП)). Не обійшлося тут і без тиску Святішого Синоду Російської Православної Церкви Московського Патріархату (РПЦ). У Москві вдаються навіть до вуличних акцій протесту. І сьогодні, 12 травня, від Пушкінської площі російської столиці розпочнеться демонстрація протесту проти візиту Івана Павла ІІ в Україну. Цю акцію організовують Союз православних громадян та Ліберально-демократична партія (Жиріновського).
І в Україні виникнула ситуація протистояння державній владі, бо візит Римського Архієрея має відбутися на запрошення Президента і протегованої ним Церкви. Попри всі негаразди, уряд України намагається зберігати демократичність. Шукаючи виходу з ескалації політичного і міжконфесійного напруження, українські політики звертаються до Івана Павла ІІ як до відомого у світі миротворця. Роль вісника миру завжди була домінуючою у всіх візитах Римського Архієрея. Цього очікує від нього й Україна...
Одним із прогнозованих негативних наслідків візиту Папи має стати велике розчарування українців, особливо ж греко-католиків, з факту відсутньої беатифікації Митрополита Андрея Шептицького. У всіх теперішніх оздоровчих процесах українського суспільства, а також у широкій екуменічній позиції УГКЦ дуже відчутний знак його духовної присутності. Однак сподіванням на проголошення Митрополита Андрея Святим, здається, зараз не судилося збутись.
“Ми, греко-католики, не тільки не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, а навпаки, ми готові навіть із власною стратою їм підчинитися, так що й повна злука двох українських віросповідань виглядала би так, що радше треба говорити про підчинення греко-католиків під власть Київського Патріарха. Очевидно, до такого приєднання ми ставимо умову, щоб будучий Київський Патріярх прийняв вселенську віру, себто православ’я перших Вселенських соборів, доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів,” – писав Митрополит Андрей у відповідях на питання православних українців про можливості об’єднання української Церкви у травні 1942.
Маємо тепер найновіші часи і, напевно ж, дещо з підходів митрополита сьогодні вимагає перегляду. Не міняється, однак, дух устремлінь Церкви, яку він очолив сто років тому. “Як же ж могла б бути Церква не одною єдиною, коли вона є обручницею Христа; коли Христос є її головою?” – умовляв Митрополит Андрей Шептицький у пастирському посланні “Про єдність Церков”...
|
|
