Ферма на асфальті
Львівський інженер знайшов заробіток у селі
РУСТИКАЛІЗАЦІЯ
МАЙКЛ
Пан Петро дає собі раду за теперішніх часів. Знову змінивши місто Львів на село, він є скоріше винятком із правил серед потоку львів’ян, які стали жертвою обвалу львівської економіки.
– Пане Петре, давайте відразу питання в лоб. Чому назад у село, невже це єдиний вихід для висококваліфіквованого інженера чи робітника? Я знаю, ви встигли попрацювати і простим робітником. Одним із тих, якими ви колись керували.
– Так воно і є. Просто і страшно. Це був єдиний вихід. Нікому зараз не потрібні мої знання. Ні заводам, ні ще якимось підприємствам. Щодо того, що я працював робітником (а я був і токарем, і слюсарем, і сантехнікою займався), то це може і потрібно, але ж ніхто не збирається мені за це платити. Довкола обман. Тобі кидають якихось двадцять гривень за тиждень важкої і, треба сказати, висококваліфікованої праці і при цьому багатообіцяюче заявляють, що це частина і через якийсь час ви отримаєте “ще”. Це міфічне “ще” ти так ніколи і не одержуєш. Ходиш, як ідіот, і просиш у них свої, кровно зароблені, гроші. Це ходіння мене вбиває. Я ще можу змиритися з тим, що важко, що людям доводиться працювати в такому ритмі, але чому б не сказати: “Я маю роботу і я плачу за неї стільки і стільки. Більше не можу. Все. Гроші будуть тоді-то і тоді-то”. І жодних проблем. Я тоді або беруся за цю справу, або ні. Все чесно . Я не вимагаю, щоб мені хтось щось дарував. Я готовий працювати. Але тут, у Львові, немає так званого цивілізованого бізнесу. Тут є просто аферизм. Тебе або, грубо кажучи, просто “кидають”, або, якщо дуже пощастить, платять лише третину. А дві третини, як я вже казав, ти ходиш і клянчиш.
– Тому ви вирішили переїхати назад у село, на прабатьківищну? Сам собі господар. Ніякої експлуатації, ніякої неповаги до вашої праці. Усе, що заробив, усе, що виростив, – моє, так?
– Частково, так. Але я хотів би, щоб мене правильно зрозуміли. Я ніколи не мав сентиментів до землі. Грубо кажучи, я виріс на асфальті. Тобто мене завжди тягнуло в місто, до машин. Я механік. Інженер-механік. Ти знаєш, яке в мене хоббі. Я ремонтую годинники. Просто так. Я люблю, як воно крутиться. Всі селяни в селі принесли мені свої годинники. Я їм так просто відремонтував. Хтось там принесе якесь яйце, хтось курку... Більшість нічого. Я отримую від цього буквально фізичне задоволення. Щодо землі, то це бізнес. І не більше. Я викупив хатину свого власного діда у своїх родичів, звичайно, за символічну ціну, щоб мати де жити і займатися сільськогосподарським бізнесом - усім, на чому можна “наварити” гроші. Від вуликів з бджолами – до ранніх овочів і, головне, м’яса. Правда, це парафія моєї дружини. Вона доглядає за індиками, качками та іншою живністю. Більшу частину цього м’яса ми продаємо. Плюс, і тут найкращі економічні показники, ми вирощуємо печериці, ті самі, яких зараз повно на львівських базарах. Якби мені (а точніше кажучи, моїй сім’ї, тобто мені і дружині, колишній вчительці, бо діти вже виросли) вдалося заробити деякі гроші на цьому, щоб не бідувати, ми би назад не верталися, на природу, до землі. Це чисто прагматичний хід.
– Ви, пане Петре, не думаєте, що це своєрідний вихід? Оскільки наше місто не може запропонувати людям працю, то чи не краще їм (а більшість з них у свій час покинули села) повернутися назад, у села, – тут принаймні не помреш від голоду, та і землю зараз усім дають?
– Ну, я не можу за всіх розписуватися. Але в цьому є раціональне зерно. Я працював на величезному заводі, та навіть у моєму цеху більшість людей доїжджали з сіл. Потім вони жили в гуртожитках. Деякі з них прижилися, одружилися, пустили корені. Багато так і залишилося неприкаяними. Деякі спилися. Але навіть ті, які успішно прижилися, навіть вони кожної неділі, я вже не кажу про якісь свята, їздили “додому” на село. Одиниці з них стали по-справжньому городянами. Але знову повторюю: я повернувся в село моїх предків, хоча сам від трьох років жив у місті, через те, що на селі я зміг вижити. Я знав, як зможу прогодувати свою сім’ю. Якщо ці люди приїдуть сюди і поміняють міську бідність на сільські злигодні, то кому це потрібно. Країна і так уже входить у число найбідніших держав планети, і кількість зайнятих у сільському господарстві у нас і так у кілька розів більша, ніж у розвинутих країнах. Тут немає нічого надзвичайного, ніякої романтики на зразок свіжого повітря і теплого молока. Просто прагматичний підхід – вижити і взагалі жити в наш час. Я, наприклад, незабаром збираюся купити сателітарну антену, щоб не здичавіти зовсім. А то телевізор тут тільки УТ-1 пристойно ловить. Діти приїдуть, вони до речі на Сході України, в Києві, працюють, то буде де відпочити.
– Так що, пане Петре, ви вважаєте себе щасливим чоловіком, який знайшов себе?
– Не буду оригінальним. Щастя – це філософське поняття. Щодо того, чи я знайшов своє місце в житті, то, на жаль, напевно, ні. Я інженер-механік, я люблю машини. Якщо б зараз була можливість повернутися на завод, до цікавої роботи, повторюю, цікавої для інженера, а не відра виготовляти – скільки зараз нової техніки по дорогах бігає – я б вернувся до міста. Мені сняться механізми. Я люблю техніку. Це в мені завжди сиділо. А так – вулики, салат, свіжі помідори і печериці... Та на кусок хліба я ні в кого не прошу.
|
|
