Ярославна forever
ПОЕЗІЯ
Назар ЛЕСІВ
Десь на дні неокресленого серця сучасної української поезії тихо і скромно заплітає свою пісню окрема – вже помітна – дівочо-жіноча течія. Нещодавно видані книги віршів Оксани Яковини, Оксани Зеленчук-Рибарук, а тепер і Дарки Сироїд (“Птахи старого міста”. – Львів: Сполом, 2001) засвідчують естетичний і особистісний відхід (а точніше, не-прихід) талановитих авторок як від емоційної ерудованості Забужко, Білоцерківець, Пахльовської, так і від міфологічної екзотики Кіяновської, Савки, Галети. У жіночому царстві запалюється лампада споглядальної смиренності, яка воскрешає в асоціативній пам’яті Ярославну-поетку і многоцвітний “Богогласник”.
Книга (дебютна!) вже доволі відомої в літературних колах Дарки Сироїд, у міру змочена традиційним львівським дощем та обвіяна пташиними крилами, повертає шанувальників сучасної поезії до початку 90-х років, коли ще “ніжними” та “незіпсутими” вперше презентувалися читачеві Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Роман Скиба. Мінімум особистих знайомств, жодних декларацій про “дев’ятдесятництво”, обмаль амбіцій і довколалітературних образ – до тих благословенних часів повертають нас “Птахи старого міста”. Зрештою, найкраще, що робить Дарка Сироїд – це не вступає ні з ким у полеміку. Багаторічний і ретельний добір текстів забезпечує книжці помітну герметичність – доволі рідкісну в нашій постмодерній ситуації (маю на увазі не тільки і навіть не стільки літературу). Заповідаючи собі довгу часову путь, лірична героїня “Книги дощів і пам’яті” – першої частини “Птахів старого міста” вирішує змінити вектор руху. Традиція, якій вклоняється образний світ авторки, вимагає повернення. Власне, пам’ять, із якої постали ці вірші, пам’ять, до якої вони апелюють – середньовічна, княжа, родова пам’ять, – схожа тут на малого прадавнього полянчика чи деревлянчика, який міцно тримає в руках повітряного змія нашої сучасності. Пам’ять статечно ступає галицько-київською землею, певна своєї снаги притягнути змія до себе. На певному етапі цього тисячолітнього шляху з’являється Антонич. Мабуть, це єдиний поет, якому дозволено повноправно перебувати в цій книзі поруч зі самою Даркою. І відведено йому тут другу із трьох частин збірки – “Тератологічний орнамент”. Напевно, ця частина Дарчиного “трикнижжя” могла би теж претендувати на назву “Книга Лева”, тим паче з огляду на юначий псевдонім поетки – Дарка Лев... Але “Орнамент” також доречний, особливо на стику двох “Книг”, адже третя – заключна – частина “Птахів...” має назву “Книга світанків”.
Не беруся вилущувати сенсів із цієї метафори, але нескладно зрозуміти одне: йдеться тут про кохання. І весь символічний шлях віршів на пташиних крилах крізь час і простір старого міста знаходить артистичне вивершення: пам’ять – Антонич – кохання. А на закінчення – справжній шедевр інтимної лірики, бо шедевром інтимний вірш стає лише тоді, коли в ньому нерозлучно поєднуються і кохання, і любов:
Дощ боявся тебе збудити,
Йшов так тихо, аж снігом став.
У фелонах архимандрити
йшли на прощу до ранніх отав.
Цвіт небес, аличі і яблунь,
нерозважних... І хто де став,
там укляк. І зовсім закляклу
воскрешали пісню отав.
Ти збудився десь аж під ранок,
не знайшовши свого часу,
йшов за ними. Тихо і банно
ніс в долоні мене на суд...
Творець цієї ліричної героїні Дарка Сироїд разом зі своєю першою поетичною книгою приходить на суд читача-глядача 11 травня о 17 год. до Музею етнографії на проспекті Свободи у Львові.
|
|
