Ще померли білоруси
БАРДИ
Наталка СНЯДАНКО
У суботу, 5 травня, у “Ляльці” відбувся вечір білоруської поезії. Андрей Хаданович, Сяржук Мянскєвич та Андрей Орлов читали вірші й виконували бардівські пісні. Імпреза видалася щирою, інтимною і (модне слово) ексклюзивною.
Вони трохи інші, ці білоруси. Трохи серйозніші за нас, трохи більше перейняті долею нації, трохи емоційніші у вираженні щирих почуттів і незмірно ліричніші. Там, де у нас поетам прийнято “стібатися”, у них звучить щирий надрив і біль. Спершу це трохи дивно, а потім віриться, що
В країні,
на вулицях якої
триває полювання
на поетів
і просто на людей,
які розмовляють
мовою предків,
починаєш особливо цінувати
смак молока
і свіжого хліба,
красу жіночих вуст
і те, що сьогодні
знову вдалося прийти на побачення.
(А. Хаданович,
переклад О. Сливінського)
Але, попри політичну і національно свідому заангажованість, їм вдається не втратити чутливості до лірики, вміння творити справжню, не риторичну поезію:
Ось ти й переконалася,
що буває у травні
з матерією,
яку умовно називають
часом:
завтра я любив тебе
учора ми зустрінемось
ми ще померли
ми вже народилися
(А. Хаданович,
переклад О. Сливінського)
Усі троє – поети і барди, кожен належить до одного з музичних гуртів. Кожен – колоритна і яскрава постать у сучасній білоруській літературі. Андрей Хаданович – поет, перекладач із французької, російської та української (зараз він працює над перекладом “Московіади” Юрія Андруховича), бард. Сяржук Мянскєвич, окрім того, що співає у гурті “Жахи”, здійснив титанічну працю і є автором першого повного білоруського перекладу “Дзядів” Адама Міцкевича. Андрей Орлов – поет, бард із тонким відчуттям імпровізації.
На сцені вони почувають себе легко і невимушено, як це прийнято у поетів із тоталітарного суспільства, де поезія є політично активною, а тому цікавою широкому колу поціновувачів. Потім це втрачається, і традиція поетичних вечорів починає занепадати, перетворюватися на щось академічне і камерне, втрачати елементи театрального дійства і гепенінгу, ставати просто читанням віршів на людях. У білорусів цього не було. Їм вдалося втримати публіку.
Нечисленну, зате вибагливу. Вдалося, попри мовний бар’єр. Вони легко переходили від серйозного до іронічного, від політики до лірики, а через неї до стьобу й блискучого фінального акорду у вигляді білоруського гімну на музику Пола Макартні і Джона Ленона, відому у народі під назвою Yellow submarine, який починався словами: “Не працюють санвузли” і життєствердно проводив у публіку образ трактора-патріота.
Вони трохи інші, ці білоруси. Універсальною залишається хіба мова доброї поезії і вміння поета створювати атмосферу, задля якої його поезію хочеться перечитувати знову і знову.
Такий певний смак маминого молока
біля вікна з видом на
перетворений у божевільню
монастир францисканців
(А. Хаданович,
переклад О. Сливінського)
|
|
