Чесність як передумова
ПОРТНИКОВ
Сьогодні в Gazecie Wyborchej прочитав, що професора Богдана Осадчука президент Польщі нагородив орденом Білого Орла.
Українці, якщо не брати до уваги офіційних осіб, не так часто отримують польські нагороди, однак для кожного, хто бодай трохи знайомий із історією польсько-українських взаємин останніх десятиріч, очевидно, що нагороду цю Осадчук заслужив, що для повного визнання його життєвого шляху радше не вистачає українського ордена. Бо не багато можна знайти людей, котрі стільки зробили для поліпшення польсько-українських взаємин, як професор Осадчук. До того ж, праця ця була невдячною.
Коли польський емігрантський часопис “Культура” на чолі з Єжи Ґедройцем розпочав непросту роботу з подолання стереотипів у національних взаєминах і залучив до цієї діяльності Богдана Осадчука, мало хто вірив у саму можливість виникнення незалежної Української держави: Радянський Союз виглядав непорушним, а Радянська Україна – одвічною пасткою для українських національних прагнень. Про “народну” Польщу – слухняного сателіта Москви, комуністичні правителі якої, втім, не побоювались антиукраїнської політики супроти власної національної меншини, – я вже не говорю. Хто міг захистити українців? Очевидно, не “Україна наша Радянська”. Очевидно, тільки самі поляки.
І “Культура” Ґедройца почала важку працю заради змін у свідомості польської нації. Почала чесно, нічого не приховуючи, не обминаючи неприємних сторінок історії. Без Богдана Осадчука ця робота не мала би свого українського представництва, ба більше: він став добровільним послом українства в “Культурі” у ситуації, коли більша частина української еміграції продовжувала нехтувати вчорашніх “ворогів”.
Тим часом свідомість польської еліти – нової еліти, тих, хто приймає рішення в сучасній Польщі, – формувалася не в останню чергу під впливом “Культури”. І якщо в нинішньому польському суспільстві зникають антиукраїнські стереотипи, якщо польське керівництво намагається виступати оборонцем українських інтересів у Європі та на Заході взагалі, то це один із важливих результатів спершу сізіфової роботи “Культури”, Ґедройця й Осадчука.
Gazeta Wyborcza правильно зазначила, що професор, котрий і досі залишається одним із головних польських ньюсмейкерів із українських питань, не мав жодних біографічних підстав бути полонофілом. Його батька, українського вчителя, було виселено з українських земель до центральної Польщі в рамках кампанії роз’єднання українців із їхньою інтелігенцією, а згодом звільнено з роботи за спробу захистити колегу-єврея від ксьондза-антисеміта. Осадчукові було непросто вижити в довоєнній Польщі, де він не міг не бачити кричущих протиукраїнських проявів. У день, коли професора нагородили орденом, примас Польщі Юзеф Ґлемп просив вибачення у євреїв Польщі за погром, який влаштували польські антисеміти у Єдвабному, – чим не вшанування пам’яті також і батька Осадчука, і визнання, що ляпас, який цей мужній український інтелігент дав колезі-ксьондзу, був цілком заслужений і, можна сказати, тепер схвалюється костьолом?..
Однак Осадчук вчасно помітив і те, що є інші поляки, і те, що важливо підтримувати польсько-українське порозуміння задля майбутнього. Чесна позиція, яка роками вважалась анахронічною, сьогодні виглядає якнайсучаснішою. Це є і передумова, й підсумок кожної чесної позиції.
Віталій ПОРТНИКОВ, Ґданськ
|
|
