Що робити після школи?
ВИПУСКНИК
МАЙКЛ
Віктор, мій співрозмовник, – цьогорічний випускник школи. Ні зовні, ні своєю внутрішньою суттю, наскільки я це зрозумів, ніяк не нагадує того рекламного штампу покоління пепсі, яке нам із такою впертістю нав’язує рідне телебачення. Ніякого радикалізму, ніяких екстремумів.
– Таке стандартне і вже затерте запитання. Ким ти хочеш стати або де ти хочеш притулитись після її закінчення?
– Давай по порядку і без чорного гумору. Я маю на увазі питання “Куди піти працювати?”. Можна подумати, ти не знаєш, який у нас рівень безробіття, особливо тут, у Львові. В армію, особливо нашу, також не рвусь, так що залишається навчання. Очевидно, що медичний, юридичний, міжнародні відносини, економічний, іноземних мов – найбільш продажні факультети – для мене закриті.
Та я, якщо чесно, і не рвуся туди. Планую як не журналістику, то філологічний. У мене повний провал із математикою, фізикою і ще всіма іншими прикладними науками. Не склалося, вчитель попався ніякий, а може, я такий тупий був. Тепер вже надто пізно щось міняти. Окрім того, мені подобається література, а не формули. Газет також не читаю. Особливо львівських. Вони всі однаково сухі й написані канцелярською мовою. “Поступ” колись відрізнявся, а тепер такий самий горбатий. Той самий “Експрес”, тільки малюнки інакші. Крім політики, нічого немає. Але ти не ображайся за свою газету. На правду не можна ображатися. Крім того, це моє особисте враження.
– Я не ображаюсь, так що давай уперед, говори правду і тільки правду.
– Так от щодо майбутнього. Я й історію поважаю, але там накрутили такі тести цього року в університет, такий обсяг, на мою думку, нікому непотрібної інформації потрібно знати, що я, скоріше за все, туди не піду. Та й до репетиторів я ходжу вже з прицілом на майбутнє. Гріхом та й великим нахабством було б від цього відмовитись . Батьки такі гроші платять цим людям, що мені аж страшно стає. Чесно: був би мій вибір і не світила наша армія, я б не пхався нікуди. Вступлю, то вступлю, а ні, то ні. Гори воно вогнем, ясним і чистим.
– Що ж так тебе зачепило, що ти так палко про це говориш?
– А ти думаєш, якщо я школяр, то обов’язково дебіл, як на нашій рекламі? Що в мене очі закриті. Для чого далеко ходити. У нашому класі є пацан, так його рідний брат поїхав в Італію, щоб йому заробити на університет. Брат поїхав тому, що немає кому більше. Мама, а ти знаєш, їдуть переважно самі жінки, має мороку ще з його сестрою і дідом. А в дворі є дівчина, вона не з моєї школи, так вона кожного літа їздить до бабуні в село під польським кордоном і збирає волошки. Волошки, як ти догадуєшся, відвозять у Польщу, це, виявляється, лікарська сировина. Усякі там ромашки, липу не виплачується возити. Вона також збирається вступати в університет і збирає гроші. І при цьому я знаю школи, де діти не вилазять з-за кордону, і питання, в який вуз вступати, перед ними не стоїть. Їхні батьки не живуть тільки з заробленого.
– Ти маєш на увазі хабарі?
– І хабарі я маю на увазі, і крадіжки. І не потрібно мене переконувати, що ми самі в цьому винні, тому що якщо є той, хто бере, то є і той, хто дає. Спробуй, наприклад, не здати вчителям на якесь там свято чи на якусь єрунду.
– Вікторе, ти що невиправний песиміст? І це в твої неповні сімнадцять років? Ти ж не доживеш і до двадцяти з такими поглядами.
– Я тобі кажу чесно – не сильно то і рвусь. Не потрібно робити такі очі. Я маю на увазі життя в нашій країні. Хоча ви цього і не надрукуєте. А може, і надрукуєте. Тепер це навіть модно. Але нічого не змінюється. Кого хвилює, що мають робити молоді люди. Я не маю на увазі ту скурену, сколену і спиту шоблу, яку можна зустріти біля під’їзду школи, коли там крутиться дискотека. Є ще досить багато нормальних, але що нам робити далі? Політичні забавки? Це також слабо змахує на щось пристойне.
– Якщо нічого не робити, то воно само не зробиться. Подивись, чехи вийшли всі і відстояли телебачення, а в нас усім по барабану.
– Ні, не по барабану, і не потрібно цих дитячих прийомів: “Під ледачий камінь вода не тече.” Я не можу розписуватися за всіх. Наші люди вже стільки разів вставали на референдуми, мітинги, страйки і так далі і стільки разів їх кидали наші політичні проводирі, що вони просто втратили здатність на це все реагувати. Тепер вони просто забили на це все. Їхня думка: і так нічого не зміниться, хочемо ми того, чи ні.
|
|
