"У наш час не можна бути песимістом"
ТАКІ САМІ
Світлана РУДЄВА
Днями у реабілітаційно-навчальному центрі “Джерело” відбулася презентація гуртків для неповносправних дітей (чи краще молодих людей, бо їм вже 16-20 років).
Там я познайомилася з Наталкою Таральчук. Її усміхнене, з прозоро-зеленими очима обличчя не могло не привернути уваги. Цього року Наталці виповнилося сімнадцять. Вона справді є життєрадісною, з відкритим серцем людиною. Незважаючи на те, що на її долю випало стільки нещастя.
Спочатку цей нестерпний вирок лікарів – дитячий церебральний параліч. Потім випробування цілої низки лікарських методик, кілька операцій (серед яких були не тільки вдалі) та фізичний біль, що їх супроводжував.
А коли Наталці виповнилося 11 років, у неї померла мама. “Це якраз був День учителя, – розповідає Наталка. – Мама несла квіти для моєї класної керівнички, але прямо перед кабінетом в неї стався приступ інсульту.” Цей удар був для дівчини найтяжчим...
Нині Наталка живе разом із люблячими батьком та старшим від неї на одинадцять років братом.
І ще є багато шкільних друзів.
– Пам’ятаю, коли в сім років мене віддавали до загальної школи, – розповідає Наталка, – я просила маму залишити мене вдома. Бо я дуже боялася того, як сприймуть мене в колективі, боялася дитячої жорстокості. Але, на щастя, мої страхи не справдилися. І в мене залишилися дуже гарні спогади про ті шість років, які я провчилася в школі. Потім, коли почалася кабінетна система і я вже фізично не могла “бігати” по кабінетах, мені було дуже шкода кидати школу. Але, на щастя, в мене залишилось багато друзів, що спілкуються зі мною нарівні.
– А що таке справжня дружба? – запитую я в Наталки
– Я відповім рядками зі свого вірша:
Справжній друг не образить ніколи,
Не загляне у твій гаманець.
Справжня дружба – не просто слово,
Це спорідненість душ і сердець...
– Ти, напевне, багато читаєш. Хто твій улюблений письменник?
– В українській літературі – Леся Українка. Прочитавши кілька книжок, я знайшла в ній свою силу. Не знаю, чи ви мене зрозумієте... Їй так само, як і мені, було тяжко. Але вона вистояла, бо була людиною великої волі. Тільки Леся Україна могла написати: “Я маю в серці те, що не вмирає”. І хоча Біблія говорить: не створюй собі кумирів, вона є моїм кумиром.
– Можливо, саме тому ти такий оптиміст?
– У наш час не можна бути песимістом. Уважаю, що немає чого падати духом, бо від цього нікому не стане краще. Хоча, звичайно, бувають в житті такі моменти, коли хочеться поплакати. Я стараюсь робити це так, щоб ніхто не бачив.
– На жаль, наше жорстоке сьогодення дає для цього надто багато приводів, чи не так?
– Що жорстоке, це правда. Зараз у суспільстві панує повний хаос. Люди не замислюються над тим, що через їх теперішні вчинки, страждатимуть наступні покоління. Держава не дбає про дітей, пенсіонерів, людей з особливими потребами. В Україні ж інвалідів є стільки, скільки й закордоном, але в нас їх не видно. Через оті високі бордюри, сходи та ін., інваліди змушені сидіти вдома. Ось я зараз їжджу на мистецький гурток у “Джерело” і спілкуюся з однолітками, які, на відміну від мене, ніколи не те, що не ходили до школи, а й взагалі рідко виходили з дому. Їх батьки стидалися, що в них такі діти.
– Можливо, це стається від незрілості деяких батьків. До речі, яку людину ти вважаєш зрілою?
– Я можу дуже довго говорити на різні філософські теми (такі, як життя і смерть, наприклад), але щоб бути достатньо зрілою, мені бракує життєвого досвіду, знань. Проте я знаю, що не зроблю якоїсь дурниці, за яку мені буде соромно все подальше життя. Може, у цьому визначається зрілість? А може, у тому, наскільки тобі вдається стояти “проти вітру”, вміти переживати удари долі. Такої зрілості в мені вистачає.
– Але ж вони, напевно, мають більше життєвого досвіду?
– Вони так вважають. І часто говорять мені, що якби я не сиділа вдома і була ближче до жорстокої реальності сьогодення, то не була б таким затятим романтиком, що захоплюється червоними вітрилами і чекає принца. А я бачу, що діється навколо, але вмію від цього абстрагуватися. Адже деколи не завадить убирати “рожеві окуляри”. Головне вміти вчасно їх зняти, щоб не було надто боляче падати з тої романтичної висоти у буденність.
– Якщо ти вже зачепила романтичну нотку, то скажи, що таке, по-твоєму, кохання?
– Це найпотаємніше, що може бути між двома людьми. Таке, що буває, напевно, дуже нечасто. Маю на увазі справжнє кохання, а не закоханість, яка, здавалося, ще вчора була, а сьогодні її вже немає. Справжнє кохання – на все життя.
– Ти колись закохувалась?
– Я і зараз закохана. І нарешті щасливо. Це дуже давнє знайомство. Я знаю його вже одинадцять років. Спочатку ми були друзями. А потім зрозуміли, що кохаємо один одного. Він також, як і я, цього року закінчує школу. І так само вчиться вдома. На відміну від мене, до школи взагалі не ходив, бо має трохи тяжчу форму ДЦП. Я з упевненістю можу сказати, що він єдиний розуміє мене так, як ніхто інший.
...Ми дуже довго ще розмовляли з Наталкою на різні теми: про літературу, музику, різні філософські питання. І мені імпонувала глибина та неординарність її думок. Я знаю, що Наталка Таральчук збирається цього року вступати на факультет журналістики, мріє бути публіцистом. Можливо, тоді їй вдасться у своїх статтях донести до людей усі свої думки.
|
|
