П"ємонтальна дистрофія
НОТАТКИ АКАДЕМІКА
У цей час великої полiтичної депресiї та провiнцiоналiзацiї нашого краю нам, галицьким аборигенам, для підсилення оптимiзму залишається лише згадувати старi часи, коли Галичина насправдi була Українським П’ємонтом, без якого не могло вiдбутися нацiонального вiдродження України кiнця XIX-першої половини XX ст. За п’ятдесят рокiв росiйсько-совєтського панування наш край тотально сплюндровано, проте, як менi здається, без залишкового галицького ресурсу та тиску на полiтичнi процеси в Українi упродовж 1988-1991 років не змогла би також вiдбутися ця наша сучасна, хай примарна, незалежнiсть.
Проте, на жаль, вiтальної сили в нашої рiдної Галичини чомусь залишилося небагато й останнiй десятилiтнiй етап – це перiод суцiльної деградацiї нашого краю та ослаблення його ролi на сценi загальноукраїнського театру полiтики, культури та економiки. Галичина безнадiйно провiнцiалізується i для зупинення цього процесу не допоможе не тiльки приїзд до Львова Папи Римського, але навiть вiртуальна чудодiйна поява на проспектi Свободи св. Петра в парi з Юрiєм Змiєборцем.
Поза всяким сумнiвом, до найдраматичнiших аспектiв упадку Галичини, що визначають, урештi-решт, усi сторони нашого життя, слiд зарахувати економiчну деградацiю, що сталася упродовж останнього десятилiття. Початково розвал заводiв i пiдприємств сприймався як закономiрний процес переходу до ринкової економiки, хоча, як бачимо зараз, сьогочасна економiчна руїна стала особливим львiвським феноменом. Це стає очевидним на фонi тих процесiв розвитку, якi пiсля початкового економiчного розвалу пройшли в iнших регiонах України, навiть у колись економiчно вiдсталіших областях. На Львiвщинi сьогоднi рекордний рiвень безробiття й мiграцiї за кордон робочої сили, наближенi до найнижчих у державi рiвнiв середньої заробiтної плати.
У кiнцi 80-х Львiвщина була краєм з розвиненим приладобудуванням та машинобудуванням з особливою увагою до такої ходової в сучасному свiтi дiлянки, як автомобiльна технiка. Цi напрямки зруйновано до основ, при цьому втрачено безповоротно 100 тисяч робочих мiсць, що вдарило по iснуванні пiвмiльйона громадян, створило велику соцiальну напругу i морально-полiтичну депресiю у Львовi та за його межами. Проходять роки, а нам не вдалося вiдродити нi одного заводу або створити його спадкоємця. I тепер флагманом нашої iндустрiї, як за часiв “панської Польщi”, стають кондитерська фабрика “Свiточ”, кавова фiрма “Галка”, горiлчаний завод, а нашому президентовi в час вiдвiдин Львова показують iндустрiальний гiгант – дзеркальний завод, що прославився випуском ялинкових iграшок.
Особливо кривдним i фатальним слiд визнати брак яких-небудь змiн стосовно виробництва автобусiв. Колись ми вважалися провiдниками автобусної iдеологiї, упродовж останнiх рокiв запудрювали мiзки начальству i спiвгромадянам новими експериментальними зразками машин. А тепер спроваджуємо сотнями, тисячами зарубiжнi автомобiльнi корита. Зокрема, виробленi в iнших областях України, якi ранiше й близько не стояли біля автомобiльного виробництва.
I за таких обставин нас орiєнтують у Львiвщинi на аграрний сектор, одночасно аграрне лобi захоплює полiтичну владу в регiонi. А в той же час, поза всякими сумнiвами, нашими прiоритетами розвитку однозначно мають бути машинобудування та приладобудування. Незважаючи на те, що повсюдно побутує думка про стихiйнiсть розвитку ринкової економiки, основним завданням наших обласних, мiських та районних керiвникiв повинно бути не фiзiологiчне виконання представницьких функцiй (навiть на рiвнi прийому Святiшого Отця), а управлiння економiчними процесами та iнвестицiями. Наш Львiв, Львiвщина – регiон, що споконвiку знаходився на перехрестi європейських шляхiв, має великi iнвестицiйнi перспективи, яких дотепер нiяк не вдається реалiзувати нашим, зайнятим переважно залишковою приватизацiєю, чиновникам.
Мимохідь повертаючись до справи промисловостi Львова, не можу втриматися вiд характеристики цього особливого порiддя часу, яким є директори розвалених заводiв. Успiшно вирiшивши протягом попереднiх рокiв проблему звiльнення з роботи тисяч своїх спiвробiтникiв, цi директори на заводських територiях постворювали собi процвiтаючі анклави дирекцiї вкупi з малими пiдприємствами, якi живуть з оренди заводських примiщень та розпродажу пiд корiнь фабричного обладнання, що у випадку браку покупця реалiзується як металолом. З точки зору спекулятивної фiлософiї виживання нашi львiвськi директори значно перевершили своїх схiдних колег, бiльшiсть з яких робить реальнi кроки для реанімацiї економiки, i там спостерiгаються ознаки реального економiчного росту. Галичина, насамперед Львiвщина, сьогоднi є особливим регiоном промислової стагнацiї та економiчного розвалу.
Пам’ятаймо, що без економiчного розвитку, особливо у згаданих галузях Львiвщина буде приречена на прогресуючу вiдсталiсть та провiнцiалiзацiю. У нас не буде своїх меценатiв культури, нiхто за нас не зробить економiчних вкладень у полiтику державотворення. Це стає очевидним, коли спостерiгаємо зростання могутностi промислових, переважно антиукраїнських кланiв Донецька, Днiпропетровська, Харкова.
З вiдчуттям гiркоти так i хочеться спитати себе: чому ми, галичани, такi економiчно та пiдприємницьки нездалi? Чому виявилися такими неспроможними в господарськiй площинi нашi першi демократичнi лiдери областi, яких успiшно обводила навколо пальця совєтська номенклатура, що забрала у свої руки все, крiм синьо-жовтого вимпела? Чому сьогоднi у Львовi так мало корiнних пiдприємцiв, торгiвля перебуває в руках чужомовних прибульцiв, а нашi дiвчата обслуговують їхнi прилавки, бари та ресторани на правах найманої робочої сили? Виявляється також (i про це могли б детальнiше сказати нашi мiлiцейськi органи), навiть рекет у Львовi в руках груп зi Сходу, бо наших галицьких рекетирiв повiдстрiлювали агресивнішi та пiдприємливiші прибульцi.
Дехто пов’язує такий стан з нашою галицькою хлiборобською ментальнiстю, в той час нацменшини, якi ощасливили нас своїм поселенням у нашому мiстi, – це вiд поколiнь хитруватi “коробейники i стяжателi”. Можливо, це i так, адже говорив якось про цi справи наш успiшний канадський мiльйонер Петро Яцик, закидаючи українцям, зокрема галичанам, брак вродженого гону до перемiн та iнiцiатив, що стимулюють збагачення.
Справа вiдродження промислового високотехнологiчного потенцiалу має бути сьогоднi альфою i омегою дiяльностi наших адмiнiстративних лiдерiв, у цьому якраз сьогоднi i полягає суть нацiонального провiдництва в Галичинi. Бо тiльки iнтенсивний промисловий розвиток дозволить не тiльки полiпшити життя галичан та позбавити їх сучасної депресiї, а й також зробити їх впливовими, дiєвими провiдниками державотворення в Українi. В дусi тiєї нацiональної традицiї, яка поверне особливу роль нашого П’ємонту.
Олег РОМАНІВ
|
|
