День свободи слова
МЕЛЬНИК
Сьогодні Міжнародний день свободи слова. Можна сказати, свято вільної преси. За радянських часів до таких свят приурочували виконання різних “підвищених зобов’язань”, звітували про їх “виконання”, друкувалися великі матеріали про “свободу преси” в СРСР. Хоча День преси святкувався двома днями пізніше — 5-го травня, саме того дня десь ще на початку минулого століття у Петербурзі стала виходити більшовицька газета “Правда”. До речі, навіть в умовах царської Росії упродовж довгого часу ця газета виходила легально, і спроба закриття однієї з її модифікацій стала приводом для здійснення жовтневого перевороту 1917 року.
Хоча п’яте травня не було вихідним днем і було дещо затінене серед гучних святкувань днів солідарності трудящих та “побєди”, у середовищах, причетних до журналістики та друкарства, це свято відзначали досить гучно. Я сам тоді розважався випуском стінгазети в одному з відділів нашого конструкторського бюро і пригадую, що з цієї нагоди проводили різні конкурси, роздавали грамоти і премії стінгазетярам. Звичайно, у стінній пресі цензура обмежувалась не дуже компетентними парторгами і більше уваги зверталося на зовнішній вигляд, ніж на зміст. Тому я дозволяв собі іноді друкувати матеріали, яких не допускали тоді в офіційній пресі. Врешті-решт, цією “буржуазно-націоналістичною” писаниною зацікавився так званий “перший відділ” і моя стінредакторська діяльність припинилася.
З радянською офіційною цензурою, “головлітом”, мені довелося зіткнутись десь при самому її зникненні, на переломі 1989-1990-х років. Маючи тоді деяку причетність до видання і розповсюдження першої у Львові друкованої не на різографі, а в друкарні, незалежної газети “Просвіта”, разом з іншими мені довелося затирати номер “секретного” підприємства в одному з газетних текстів. Щоправда, цензор, знайшовши “державну таємницю”, не змусив передруковувати газет і, повіривши редакторові на слово, дозволив вручну внести виправлення в кожний із кількох тисяч примірник.
Такі випадки належали скоріше до винятків, бо за радянських часів найкращим цензором була самоцензура. Автори, а потім редактори самі знали, що можна писати, а що ні. А якщо якась книга чи журнал потім і вилучалися з обігу, то не стільки через цензуру чи КГБ, а внаслідок інтервенції компартійних ідеологів. Дуже часто їхню увагу привертав не стільки зміст текстів, скільки викликана ним реакція публіки. Це було одним із приводів вилучення текстів з продажу, бібліотек, знищення решток тиражу та “виховних заходів” щодо авторів.
До нинішнього Дня свободи слова організація “Репортери без кордонів” видала реєстр 30-ти ворогів преси. На передостанньому місці наш Кучма. Можемо навіть тішитися, бо його випереджають Олександр Лукашенко (№ 4) та Володимир Путін (№ 22).
Це не просто один із рейтингів, щоб потішити чиєсь марнославство чи зіпсувати комусь настрій. Генеральний секретар “Репортерів без кордонів” Робер Менар важає: “Безкарність убивць журналістів — саме це мають побороти міжнародні організації захисту свободи слова. Прийшов час покінчити з цією безкарністю”.
Звичайно, нині в Україні відсутня попередня цензура, редактори менше втручаються у зміст текстів, шануючи думку журналістів, для яких значно розширилися межі самоцензури. Дехто хотів би, щоб узагалі можна було писати все, що завгодно, без обмежень. Адже преса має бути “ланцюговим псом демократії”. Однак треба шанувати право громадян на анонімність приватного життя, якщо вони не є публічними політиками чи не утримуються за рахунок платників податків, треба уникати неправдивої інформації, треба поважати релігійні почуття та думки інших людей, навіть якщо з ними не згоден, не можна перетворюватись на механізм маніпуляції громадською думкою. Нарешті, існує ще державна, військова і навіть комерційна таємниця, хоча часто посилання на неї для деяких урядовців служить приводом для приховування абсолютно відкритої інформації від преси та громадян. Адже кожна інформація має ціну і її можна завжди вигідно продати. Лише свобода не має ціни, її не можна купити, бо вона дуже дорого коштує.
Добре, що в нас уже є принаймні свобода думки, перед якою рано чи пізно повинні зникнути всі штучні перепони. І ми матимемо свободу слова, хоча б не меншу, ніж десь в Англії чи Італії, бо ж абсолютної свободи не буває — навіть там. Принаймні будемо тішитись, що українців перестануть помічати серед її ворогів.
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
