Невже йому вже 50?
ШУМЕЙКО
Галина КАНАРСЬКА
Для мене Григорій Шумейко живе у світі театральному нашого міста ще з 1974 року, після закінчення Київського театрально інституту ім. І. Карпенка-Карого.
Коли дивлюся на Григорія Шумейка, вихідця з Полтавщини, на відстані 25 літ, ловлю себе на думці, що він наче створений для нашого міста, він, як генотип галичанина, того далекого, який тепер так важко віднайти у Львові: щось невловиме поєднує його з Влодимиром Блавацьким, Григором Лужницьким, Едвардом Козаком, Святославом Гординським... із цим світлим спогадом про рафіновану українську інтелігенцію.
Григорій не пропустить ні однієї львівської прем’єри, судячи з того, як його часто можна зустріти в українській книгарні чи в бібліотеці ім. В.Стефаника, читає все, що з’являється в друку, а ще – філармонійні концерти. Як він знаходить на це час між репетиціями, виставами і викладанням в університеті, – просто диву даєшся? Завжди зосереджений, стриманий і усміхнений. Це справді вражає.
У нашому місті, де люди, здається, вже розівчились усміхатися, він живе наперекір цьому і намагається своєю постаттю нагадати нам, якими варто бути, щоб не завдавати суму собі, людям і львівським мурам.
Я гублюся перед кількістю зіграних ролей: вони найрізноманітніші. Йому пощастило з перших театральних кроків: застав у театрі ім. Марії Заньковецької Сергія Данченка і Олексія Ріпка. Мабуть, від них у Григорія уміння зосередитись на роботі і намагання максимально реалізуватися навіть у найменшій ролі. З тих далеких 70-х, мені видається, в нього невгамовна жадоба до дії. Він поступово і впевнено йшов до себе від ролей привабливих юнаків до складних неоднозначних образів. Працював з Олексієм Ріпком, Володимиром Опанасенком, Анатолієм Кравчуком... Та мені видається, що у житті Григорія Шумейка є режисер, у якого він зреалізувався у всій складності акторської особистості. Це Алла Григорівна Бабенко. Її повернення до міста своєї творчої юності також припало на 70-ті роки. І Григорієві справді можна позаздрити по-доброму, бо початок його акторського зростання не припав на вистави-одноденки, а на вистави, які вже увійшли в скарбницю історії українського театру.
На сцені він священнодійствував поруч із Борисом Романицьким, Надією Доценко, Володимиром Максименком – перелік цей можна продовжувати. Зустріч із Аллою Бабенко – як вибух: здавалось, усе в твоїй долі складається чудово, та на вимріяній сцені вистави граєш майже кожного вечора, але приходить у твоє життя режисер, і тоді народжується відчуття: вперше. Я не знаю, чи було це відчуття в Григорія, можливо, це мої театральні фантазії, але для себе з натовпу чарівних молодих заньківчанських героїв (а їх тоді в заньківчан таки було багато!) я виділила в бабенківських виставах.
Крок за кроком творила новий світ Алла Бабенко, і завжди в цьому світі неповторною барвою був актор Григорій Шумейко. Його Лукаш у “Лісовій пісні” сягав вершин трагічності, це був подзвін за втраченою людською душею, це була трагічна особистість, у якій передчуття любові злилися з передчуттям фатальної приреченості. Феномен актора Григорія Шумейка полягає в умінні працювати на відстані сльози, йому не характерна екзальтація, емоційна вибуховість, у стриманості його героїв концентрація почуттів і глибинне внутрішнє життя. Уміння так зосереджено існувати на сцені виділяє Григорія Шумейка в акторському світі. Шумейко-актор нічого ніколи не зробить для того, щоб порушити ансамбль вистави. Він завжди намагається перш за все реалізувати режисерський задум. Згадаймо, хоча б його Шарля Боварі з вистави “Мадам Боварі” Алли Бабенко. Які прекрасні партнери в цій виставі (Леся Бонковська, Альбіна Сотнікова).
Кажуть (майже за Андруховичем “У Львові кажуть...”), що Григорій Шумейко ставить зараз на заньківчанській сцені “Таїну буття” і гратиме у цій виставі роль Івана Франка. Його режисерський дебют у заньківчан припав на початок 1992 року – мила казочка за Лесею Українкою в драматургічному вирішення Богдана Стельмаха “Біда навчить”. У цій постановці не було спрощення світосприйняття до дитячої аудиторії, він піднісся до дітей як до серйозних співрозмовників.
Ще в театрі “МЕТА” (Молодіжний експериментальний театр аматорів) він мав сміливість поставити “Вертеп” Валерія Шевчука. Театр “МЕТА” – це окрема тема у житті Григорія Шумейка, і в житті Львова. Можливо, колись студенти театрознавства ЛНУ ім. І. Франка займуться вивченням цього феномену, який виник у нашому місті в час розгулу тоталітаризму і був як свіжий весняний вітер. Саме в цьому театрі вперше поставлено “Марусю Чурай” Ліни Костенко і “Собор” Олеся Гончара. Мені так хочеться повернутися в минуле і знову десь притулитися в кінці залу, і з затамуванням подиху дивитися на натхненних аматорів.
Та час не стоїть на місці, ось вже Григорієві Шумейкові – 50. Він у розквіті сил. Подяка ювілярові, що він таки вибрав наше місто, яке стало для нього рідним.
|
|
