|
ADVERTISEMENT
Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org |
|||||||
|
| ||||||||
Григорій Шумейко: Я вдячний долі...Монологи, прочитані не зі сцениВІДКРИТТЯ
Кожна людина долає два шляхи: сходження, назбирування, мрії, а потім реалізація: віддати, потратити себе на інших якщо я, актор, відкрив для себе навіть рядок вірша, то мушу поділитися цим відкриттям – і я вдячний долі, що маю таку можливість – ділитися. Ґенеза Я народився у Лубнах, на Полтавщині, о пів на дванадцяту, у День 1 травня, коли під вікнами грали духові оркестри і проходили маніфестації. Я селянський син, у нас не було в родині акторів, зате у нас була глибинна генна традиція – бабуся Ївга лікувала багатьох... Хтось завше тобі потрібен, щоб відкритися, але з чого це починається? Зі зустрічі з книгою. Із пізнання світу й людей. Зі зустрічі з людиною. Мені пощастило на добрих педагогів. Батьки, педагоги у школі і, до речі, в інституті у Львові найкращі: Володимир Антонович Овсійчук, Богдан Кох, Богдан Козак. Тут була єдність впливу педагога, друга, помічника. Дружба і навчання, оформлена в якусь неповторну модель. Театр впливає на артиста, його рівень, високий професіоналізм театру формує актора. Про театр Марії Заньковецької я мріяв, я марив ним, я просився сюди. Скажімо, Анатолія Хостікоєва брали одразу – красень-герой. Мене оцінювала художня рада, і я мусив доводити, що в мене щось є, що я щось маю. А це були часи особливої слави заньківчан: пік популярності, феноменальні гастролі, дивовижність ансамблю. Я думаю, на теренах колишньої нашої імперії це був один із найкращих театральних колективів. До театру працював довгий час керівником художньої самодіяльності в селі Іськівцях, де жив Афанасьєв-Чужбинський, у тому приміщенні була початкова школа, тими шляхами мандрував Тарас Шевченко. На моїй батьківщині, в Лубнах, Маруся Чурай існує ще й на рівні генному. Та там дотепер є вулиця Радянська і радянські пам’ятники. Під Лубнами, у Мгарі, біля монастиря XVI століття, насипали курган скорботи з приводу голодомору. Там були Ліна Костенко, Оксана Пахльовська, Валерій Шевчук, мене доля з ними в різний спосіб зводила, я вдячний долі за це. Сцена Вдалі – невдалі ролі? Я зіграв близько 100 ролей – був період, коли доводилося відтворювати на сцені зовсім невиразні, сірі характери, ролі трудні, і треба було їх полюбити, треба було з них зробити живу людину, щоб вона стала твоєю, щоб ти зажив її долею. А були ролі зовсім фрагментарні чи епізодичні, і в різних режисерів це бувало по-різному, бо часом й епізод, якийсь дрібний епізод, – і ти його любиш, бо там є щось від поривань твоєї душі. Щось у способі мислення. Найперша роль моя була – глашатай у “Річарді ІІІ”... Для мене це було щастям – я в такому театрі – і Шекспір. Моєю першою театральною нареченою була Тася Литвиненко. До речі, я вже не застав легендарних акторів – Любарта, Козачковського, Данченка, але ще був Яременко, Аркушенко, ними ще ми жили, про них багато говорили, це мало колосальне значення для актора. Найкращі, улюблені мої ролі – це переважно у виставах Алли Григорівни Бабенко. Я дуже вдячний за можливість заграти Карандишева в “Безприданниці” і Лукаша в “Лісовій пісні” (з Кадировою, яка грала Мавку). Потім Шарль у Флоберовій “Мадам Боварі”, Рогожин в “Ідіоті” за Достоєвським. Наскільки ми можемо існувати в іншому плані, в інших вимірах. Мені теж було цікаво заграти Меншикова – того ката, там не було психологічних мотивів. Роздвоєність душі у Рогожина, намагання бути і добрим, і люблячим, і коханим, і неможливість реалізувати себе, а тоді внутрішній бунт проти всіх і вся, навіть проти самого себе, проти фатуму. Я вдячний долі, я мав вибір – Луцьк, Полтава , Кіровоград. Я відкрив середовище львівське. Львів навіть перееволюціював заньківчанський театр. Із Запоріжжя прибув зовсім інший театр. Дивлюсь репертуар, за роками, як він змінився! Тягно, мудрий Романицький – вони мусили йти через якісь лабіринти, щоби могти втриматись на висоті духу; загравали з політиканами чи й політикою, щоб зберегти театр. Але й самі від цього Львова, його оточення мінялися. Львів формував театр і акторів, у мене тут стільки друзів – художників, літераторів, чи вони могли б бути в Полтаві? Та мали б... А може, й не могли. У Львові я вів театр “Мета”, пробував себе як режисера. Я вперше поставив з аматорами, переважно студентами, “Марусю Чурай”, інсценізував “Собор” Гончара. Над нами висіло КГБ. “Собор” возили на всеукраїнський фестиваль у Сімферополь. Ставили “Вертеп” Валерія Шевчука, студенти спраглі були мистецтва. Виставу оформляли студенти і випускники художніх вузів. Щоб вести їх, формувати, треба було знати більше. Катедра Я був дуже жадібний до книг, згадую коли вперше потрапив у розкішну бібліотеку до Володимира Овсійчука. У Богдана Козака теж є гарна бібліотека, і в Коха, і в Анткова, давали можливість покористуватися. Юрко Брилинський – ми довго жили з ним у гуртожитку в одній кімнаті. Бували вечорами і ночами довгі розмови з поетами Вінграновським, Стельмахом. Бували суперечки і з приводу того, як ставити наголос, і щодо глобальних проблем. Це Божа благодать, я завжди з вдячністю згадую цих людей. “Кобзар” – ми його до кінця не дочитуємо, бо життя не вистачить відчути все до кінця, осягнути, а потім піднятися до того рівня, щоб так мислити, так любити, так чути і Бога, і людей відчувати, і поєднати це у слові. Чи є ще такий поет у світі? Хочеться вірити, що є... А може, й такого поета нема. Щодо драматургів. Колись відкрив для себе Плужника, робив вечір, присвячений Плужникові. Обійти не можу Тодося Осмачки. Дивовижна у нього драматургія. Драматургами народжувалися для театру Мольєр, Шекспір, Курбас із Кулішем. Куліш не анахронічний, він зараз так потрібний, тільки треба вийти на рівень висоти його мислення, відчуття і бачення. Покоління Курбаса, Підмогильного, Плужника – вони всі жили на межі, коли вся драматургія родиться трудно. Чи можемо вийти на поєднання, залишатись самими собою, ставлячи сучасних європейських драматургів чи Шекспіра бути українцями, навіть затятими. Найталановитіший – Куліш. Він для цього і посланий українському театрові, у нього є безмежжя загальнолюдське і закоріненя на цій землі. Є Плужник зі своїми п’єсами – були спроби його поставити, боюсь казати, я теж мрію ставити Плужника. Перед минулим треба скидати капелюха – навіть перед власним, перед гарно зіграною роллю, перед доброю справою, яка щось додала до духовності. А перед майбутнім треба засукувати рукави і працювати, незважаючи на настрій, погоду і все решта. На мітинги не ходжу – в театрі можна зробити більше. Є речі – благодать Господня, родина, рід, обов’язки існування людини, – які тебе підтримують на землі – от випробуй себе, спробуй, відчуй через себе нове майбутнє. Записала Н.Б. |
|
|
