Галичина: від П"ємонту до Конфедерації
PARA BELLUM
140 років тому – у квітні
1861 року – почалася одна з найкривавіших громадянських війн в історії людства – війна між США та Конфедерацією південних штатів. У ній загинуло 650 тисяч американців – більше, ніж в усіх війнах ХХ століття разом узятих.
Заглибившись у першопричини американського конфлікту, помічаєш дуже багато аналогій із сучасною Україною. Американська нація сформувала дві цивілізації: на півночі і на півдні – з однією мовою, але різним менталітетом та господарською системою. Спочатку південці не були аж такими запеклими сепаратистами, але в якийсь момент зрозуміли, що зберегти свою ідентичність зможуть, лише утворивши власну державу. Їх не влаштовувало, що “янкі” намагаються вирішувати їхню долю.
У силу різних причин на берегах Збруча утворилося два різні варіанти української нації. Автор цих рядків, який 17 років прожив у Сумах, 8 – у Львові, а зараз працює в Києві, достатньо гостро відчуває цю різницю. Я не хочу ідеалізувати ні тих, ні інших, але констатую, що вони різні і часто їм важко досягти порозуміння. Вимріяне багатьма поколіннями патріотів об’єднання двох частин України не було вдалим: в 19-му році минулого століття воно обернулося непорозуміннями, в 39-му – трагедією. “Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, за що людство повинно нас зневажати, якщо б воно, людство, думало про нас”, – зробив підсумок “золотому вересню” східняк Олександр Довженко.
Десять років тому галичани сприймали свій край як П’ємонт, який надасть нову, значно кращу сутність усій Україні, виведе її на правильний шлях. Проте сучасна Україна зовсім не нагадує країну, омріяну патріотами. Галичани втомилися, вони переконалися, що не можуть побудувати державу для себе.
Здавалося, після того, як галичани одностайно проголосували за Кучму на останніх президентських виборах, їхні прагнення були почуті. Після призначення улюбленця Галичини Марчука на посаду секретаря РНБО, а Ющенка прем’єром націонал-романтики повірили, що трійця “Кучма, Ющенко, Марчук” врятує Україну і виведе її, куди слід... Однак знову розчарування.
Відставка уряду Ющенка є доволі показовою в цьому плані. Саме львівські студенти голодували на підтримку прем’єра і не дарма Чародєєв обізвав його прихильників, які мітингували під стінами Верховної Ради, “идиотами с западных областей”. А віце-прем’єр Микола Жулинський публічно визнав: випадки, як той, що трапився зі львівськими студентами на київському вокзалі 9 березня, провокують галицький сепаратизм. У Штатах також усе починалося з непорозумінь: бійок у Сенаті (один сенатор з Півдня зламав об північного колегу свій ціпок – втішені виборці надіслали йому кількадесят нових), кількох сутичок у Канзасі...
На перший погляд, перспективи масштабної громадянської війни за американським сценарієм видаються для України дуже неактуальними. Адже заради того, “аби не було війни”, українці терпляче зносять таку владу, якої американці не змогли б собі уявити навіть у страшному сні. Проте й американці не були надто войовничими. У порівнянні з європейцями, вони майже не воювали і напередодні громадянської війни в армії США солдат було приблизно стільки ж, скільки в одній дивізії Наполеона. До речі, в українців надто великий досвід міжусобних конфліктів. Хто хоче, може рахувати від князівських усобиць, хто хоче – від Хмельниччини. Східняки та западенці вже достатньо пролили братньої крові у двох світових війнах, громадянській війні в Росії та боротьбі ОУН-УПА проти совєтів.
Тут також слід відзначити, що збройні конфлікти сучасності переважно є саме міжцивілізаційними війнами. І полем бою таких війн найчастіше стають так звані “розірвані країни”, де суспільна еліта належить до однієї цивілізації, а більшість населення – до іншої або мешканці різних регіонів тяжіють до різних цивілізацій. Найліпший приклад – колишня Югославія, особливо Боснія та Герцеговина, де в чистому вигляді зійшлися три цивілізації: західна, православна і мусульманська. В Україні той самий випадок: населення західного регіону та контреліта тяжіє до Європи; мешканці східних областей, влада та комуністи – до російсько-білоруського (слов’яно-православного) союзу. А в Криму набирає сили ісламський фактор.
Теперішній владі не відмовиш у винахідливості та вмінні використовувати геокультурні реалії. Захід вона лякає “комуняками” та “москалями”, Схід – “бандєрами” та українізацією. Ця влада не влаштовує ні одних, ні інших, проте тримається як найменше зло для цих і тих. Та чи триватиме це довго?..
Наразі конфлікт із центром визріває в головах галицьких інтелектуалів і лише для них є актуальним. Так само і в Південних штатах ідея державності визріла спочатку в головах кількох плантаторів. Кожна ідея, перш ніж заволодіти масами, має пройти “обкатку” в головах еліти. Сума факторів свідчить, що поява західноукраїнського аналога Конфедерації не видається такою вже нереальною. І якщо Південь програв, то німці та австрійці довели, що на базі одного етносу можуть утворитися дві політичні нації...
Дмитро ШУРХАЛО
|
|
