Чорнобиль назавжди
Катерина СЛІПЧЕНКО
Продовження. Початок – стор.1
Це невловиме, невідчутне зло гнало мешканців Києва на схід та захід. Вокзали тріщали від бажаючих залишити столицю, за квитки до Москви давали шалені гроші. Чомусь саме Москва стала притулком для “ядерних біженців”, і якщо до того на літо у цьому місті залишалися лише з дуже суворої необхідності, то тепер розпечені вулиці столиці переповнювали мами з візочками.
А тим часом у Львові студентів “Політеху” (і не лише їх) відправляли у “ті краї” будувати селище Мар’янівка, куди мали відселяти людей з ураженої зони.
Студентам натякали, що поїздка “туди” є обов’язковою умовою, щоби продовжити навчання в інституті. Довжелезною колоною на схід їхали машини з цеглою, дошками, цементом... А потім з’ясувалось, що й там радіація не дозволяє людям жити. Так і стоїть закинуте недобудоване поселення. І скільки їх таких є?
Тепер невідоме тоді, 15 років тому, слово “Чорнобиль” стало загальновживаним та зрозумілим. Кияни повернулися в Київ і навіть купаються у Дніпрі.
Музиканти їздять у тури та складають пісні. Тепер Чорнобиль – те, що назавжди залишиться з нами. На жаль, не святом, а купою питань, на які й досі немає відповіді. Покинутим житлом. Асоціаціями цивілізованого світу. Відмиванням грошей. Невидимою загрозою. Новими словами у лексиконі. Новими поняттями, назавжди вкарбованими у свідомість. А ще – тим, що вже ніколи не буде так, як було до Чорнобиля...
|
|
