|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
Коли Жолдак одружується, Гришковець їсть собакФЕСТИВАЛЬНадія МОРЕНЕЦЬ, Київ
Програму продовжила прем’єра “Гедди Габлер” у постановці київського Молодого Театру (режисер Є. Мойсеєв): традиційна спроба модерної постановки вже традиційного у своїй модерності Ібсена. Єдине, що приємно розбавляло загальне психологічно-істеричне псевдо-декаданське занудство та втримувало глядачів – це надзвичайно талановита у своїй експресивній помірності та вишуканій іронічності гра О. Вертинського (асесор Брак). Незрівнянно більше до творчих експериментів тяжів німецький проект музичного перфомансу “Око-Вухо”. Спочатку “Око-Вухо” демонструвало багатофункціональність гітари, імітуючи звуки польоту бомбардувальників та вибухів і використовуючи цей інструмент як тамтам. Після того, як глядачі “традиційної театральної орієнтації” розбіглися, позабиравши зі собою свої мобільні телефони, які досить органічно вписувалися в загальне музичне тло “Ока-Вуха”, залишилися наймужніші. Саме їм пощастило скуштувати естетичної насолоди від музики: кидання каміння у бляшанку з водою, деренчання грона велосипедних дзвоників, розмахування флюгерами, “фонування” мікрофонів тощо. Директор фестивалю Сергій Проскурня проілюстрував усе це фразою, спеціально придуманою для журналістських диктофонів у залі: “Мистецтво належить народу, а народ встав і пішов...”. Публіка виявила більшу схильність до, так би мовити, психоаналітичного мистецтва. Це засвідчив безумовний успіх головної симпатії фестивалю – Євгена Гришковця (Росія): обидва його моноспектаклі “Как я съел собаку” і “ОдноврЕмЕнно” пройшли з аншлагами та похвилинними захопленими оваціями залу. Гришковець – режисер, драматург й актор в одній особі, нині є культовою постаттю російського театрального життя. Він не намагається винайти велосипед – він по-акторськи талановито ретранслює власний потік свідомості, про-грає щось на зразок імпресіоністичних ретроспектив, які зачіпають надзвичайно глибинні шари поза-, не- чи підсвідомості. Скидається, немовби це про твоє особисте дитинство він говорить зі сцени, про твої щоранкові страждання “а вчитися ще цілих 6 років!”, про твою першу закоханість і перше розчарування... І починаєш вірити, що це ти служив у тихоокеанському флоті, їв собаку, і відчув НІЩО, коли у справжньому Луврі побачив справжнісіньку Мону Лізу. І, нарешті, – інсайт! – ти також співаєш “не як Елвіс Преслі, а так, ніби ніколи ніякого Елвіса Преслі не було, а замість нього був ти” – і тобі стає легше... На підтвердження терапевтичної користі мистецтва львів’яни також зробили вагомий внесок у процес духовного (душевного?) оздоровлення нації: театр “Воскресіння” показував “Божевільні від кохання” за С. Шепардом. Головне враження – режисер Ярослав Федоришин не стримував своєї багатющої творчої уяви. Усі режисерські знахідки годі й перераховувати: це і гігантське металеве ліжко-сцена, що стоїть у басейні з водою, сенсово навантажена колористика, гра освітлення; був навіть справжній (ну, майже справжній) дощ... Та що там говорити! Чого варте хоча б оте яскраво-червоне простирадло, яке то затискувалося між ніг Старого, а то наметом вкривало “божевільних від кохання” – надзвичайно потужний символ: це й еротизм, що насичує кожен момент спектаклю, і кривава таємниця, прихована за зовнішньою пересічністю сюжету, й інцестуальні взаємини героїв, і виразний фалічний натяк на чоловічу могутність злого генія драми... Словом – усе вкрай багатозначне і нетрадиційне. Бабця-театралка поруч зі мною все ніяк не могла втямити, якою мовою до неї промовляла Мельпомена, – нервово вовтузячись, вона весь час смикала сусідів: “А что это значит? В чем тут смысл?”. Ну, як тут поясниш?.. Одне втішало – щось-таки залишалося від нашого звичного театру: така впізнавана адо-роговцевська експресія виконавиці ролі головної героїні весь час нагадувала глядачам про стіни національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, які так і не розчинилися у невимушено-рок-н-рольному настрої спектаклю. Справді, самого рок-н-ролу замало. Тут треба підходити з важкою артилерією, як зробив Андрій Жолдак – були і громи небесні, і дими, і блискавиці, і вергання каміння на грішні голови. Його “Одруження” (за Гоголем, так би мовити) стало головною сенсацією “Березілля”. Вловити будь-яку сюжетну подібність з оригінальним твором класика практично неможливо, тому версії на зразок: “Жолдак, мабуть, відкрив томик Гоголя, прочитав зміст і заснув”, – видаються досить вірогідними. Однак головна ідея таки збережена. Адже одруження – це ідеальне вираження вічних взаємин чоловіка і жінки, втеча і повернення, тривога і потяг, трагедія і фарс, життя і смерть... Фантасмагоричний мюзикл, дещо в Бунюелівському стилі був поставлений силами черкаського обласного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка і став підтвердженням Жолдаківської гіпотези: “Дайте мені театр і я зроблю спектакль, що переверне світ”. Практично всі актори, задіяні в “Одруженні”, здалися геніальними. Принаймні на українській сцені такого спектаклю ще не ставили. І це серйозна причина вірити в те, що “ще не вмерла...”. |
|
|
