Спагетті для євровух
РЕАКЦІЯ
Можливо, і ця не надто блискуча емоційна стаття, опублікована в Corriere Della Sera 28 березня, залишилася б непоміченою складовою суміші інформаційних екскрементів, яку мало не щодня виливають на Україну вільні від відповідальності ЗМІ, якби не один факт. Особа, що написала її і ще низку подібних “інформацій”, гостювала перед тим у редакції часопису “Ї”, ставила нам запитання і отримувала на них щирі, вичерпні і толерантні відповіді, які, поза сумнівом, фахово перекладалися італійською.
Йдеться про кореспондента Ґада Лєрнера, котрий, за його словами, прибув в Україну для кращого інформування своїх співвітчизників про життя країни, яку має намір відвідати Святіший Отець. Те, що предметом особливої уваги репортера була, передовсім, існуюча хіба що на крайньому марґінесі “єврейська проблема”, нікого не здивувало: звикли, що перечулений цим питанням Захід застосовує його, як своєрідний тест на зрілість демократичного мислення, та й сам п. Лєрнер не приховував свого походження. Час на здивування прийшов пізніше, коли об’єктивне інформування італійської громадськості про українську дійсність розпочалося зі статті з істеричною назвою “Націоналістична лихоманка загрожує Європі”.
То в чому ж звинувачує нас репортер із сонячної колиски фашизму? Насамперед, класично – у наявності “здатних запалювати серця українців” тотемних персоналій – Степана Бандери, Симона Петлюри і, звісно ж, Тараса Шевченка, якого з доброго дива названо “трагічним символом українського націоналізму”. Далі – улюблений шляґер про “жидівські погроми” і про те, як неіснуючі, тим паче – в тисячному вимірі, на той час (29 вересня 1941 року) українські поліцаї допомагали нацистам знищувати громадян УРСР, серед яких, до речі, далеко не всі були євреями. A propos, п. Лєрнерові слід було б знати в цьому контексті ще бодай два важливі факти: по-перше, українська поліція мала стільки ж спільного із українським національним рухом опору, як, скажімо, італійська поліція з ґарібальдійцями, а по-друге, існує більш ніж достатньо доказів розправ єврейської поліції, зокрема на теренах Західної України, над їхніми бідолашними одноплемінниками. Це жорстока правда історії.
Гадаю, Главі УПЦ КП Філаретові, який, за твердженням автора, уже
35 років (?!) на цій посаді, мав би сподобатися пасаж про його “хитруваті очі” як символ самовизначення “нещасного, нездатного до еміграції народу” (в лапках наведено цитати за російським перекладом статті). А емоції, пов’язані із “фактом” визнання автокефалії керованої ним інституції Патріархом Константинопольським, узагалі могли б фатально відбитися на здоров’ї немолодого владики. Що всі ці епітети мають до радості його ймовірної зустрічі з Іваном Павлом II, візит якого в Україну автор узагалі вважає небезпечним і непотрібним з огляду на посилення регіонального націоналізму й ослаблення екуменічного діалогу, – так і залишилося поза змістом статті.
Спираючись на власні припущення, а також на висновки лише йому відомої “більшості незалежних експертів” про “неминуче об’єднання двох екс-радянських республік”, п. Лєрнер приходить до геніального висновку: ми, виявляється, південні слов’яни, не знаємо, ні куди йдемо, ні куди взагалі хочемо йти, а наші “невирішені суперечності” знову загрожують Європі.
Так, в України є свій Захід і свій Схід, як в Італії – свої Північ і Південь, але немає страхітливих “червоних бригад” і легального сепаратистського руху, очолюваного онуками диктаторів. У всіх є свої ґарібальді і муссоліні. Є вдосталь покидьків і просто нещасних, котрих донесхочу можна надибати у всіх без винятку закутках об’єднаної Європи, яка відхрещується від єдиноконтинентальної з нею України, як від нечистої сили. Але коли їду до Венеції, то милуюся красою Палацу дожів, а не принюхуюся до важкого сопуху каналів, що поволі поглинають це рукотворне диво. І повертаючися з Риму, пригадую собор Св. Петра і могутній Колізей, а не викрадений там місцевим злодюжкою плеєр.
А ще – існує відповідальність. Перед читачами, перед майбутнім, коли хочете – перед Богом, яким би ми собі його не уявляли. І перед власною совістю – звісно, якщо вона є...
Андрій КИРЧІВ, незалежний культурологічний часопис “Ї”
|
|
