Хронічне розчарування
КОМЕНТАР
Віталій ПОРТНИКОВ
Останні дні можна схарактеризувати як час хронічного розчарування українського політичного істеблішменту прем’єром Віктором Ющенком. Люди, які ще кілька місяців тому говорили про необхідність збереження глави уряду, про те, що його особистість є символом реформаторської політики і “нового українського президента”, який у нас з’явився після виборів 1999 року, тепер обговорюють лише кандидатури спадкоємців Ющенка.
Опоненти Ющенка абсолютно впевнені, що серйозних економічних реформ не відбулося, що уряд не здатний надалі втримувати ситуацію під контролем, що його треба негайно міняти... Прихильники прем’єра оперують радше політичними, ніж економічними доказами необхідності його збереження на посаді... Однак мене цікавить дещо інше: чому українська еліта так хронічно розчаровується у кожному українському прем’єрі? Не Президент, а саме еліта. Адже прем’єри були різні, а проте не подобався жодний: викликали роздратування і Фокін, і Кучма, і Масол, і Марчук, і Лазаренко, і Пустовойтенко, а тепер і Ющенко...
Як на мене, справа якраз не у реформаторських можливостях глави кабінету. Річ у тому, чого від нього очікує еліта, яка мала б його підтримувати. А вона чекає від нього не реформ, а “розрулення” ситуації... Глава уряду з’являється як представник певного угруповання, певного клану. А всі інші клани тиснуть на нього, вимагають бути арбітром у їхніх сварках. Однак задовольнити всіх олігархів не може жодний із прем’єрів. Лазаренко вирішив проблему просто: став олігархом № 1 – і чужих проблем не вирішував. Однак боротьба за його відставку почалася від першого ж дня призначення...
Пустовойтенко був “своїм” прем’єром для Кучми, однак незадоволені “педалювали” необхідність зміни економічного курсу і проведення реформ так настирливо, із такою допомогою Заходу, що тут і Президент мусив погодитися з тим, що незадоволені мають рацію... Однак серед незадоволених було чимало таких, хто сподівався на Ющенка як на людину менш залежну від президентського оточення, а тому здатну вирішувати проблеми. Але сам прем’єр – як новачок у політиці – не усвідомлював, чому це він має бути арбітром і домовлятися з “олігархами”. Як результат, на підтримку парламенту Ющенко міг сподіватися лише завдяки президентському впливу, а не з огляду на власні позиції. До його оточення увійшли представники “Батьківщини”, УНР та “Реформ” – досить небагато як для стійкої парламентської підтримки. Але Ющенко – трішки романтик. Він гадав, можливо, що його підтримуватимуть тому, що він професійно говорить про реформи і може їх розробляти... Але парламент має інші інтереси...
Що ж далі? Далі буде новий прем’єр, якому також не доведеться врегульовувати міжкланові проблеми. Це таке зачароване коло: “олігархів” не можна примирити чи приборкати – завдяки криміналізованій економіці правила гри в економіці не можна змінити, тому що ці ж олігархи контролюють парламент і обіцяють все змінити аж після того, як їм усе віддадуть...
От і знайди для них голову уряду, здатного відшукати вихід із цього лабіринту!
|
|
