Покликання вчителя
САДОВИЙ
Мене ніколи не дивувала весняна активність українців. Природа ніби вимагає – всі на вулицю! Саме весною традиційно відбуваються найбільші суспільні заворушення – мітинги, демонстрації. І весна 2001 року теж не стала винятком. Українці виходять на вулицю. Тобто все, як завжди. Але є одне “але”...
Чи не вперше в часи Незалежності на вулиці вийшли люди, яких бачити там трагічно. Люди, які опинилися там з відчаю. Я маю на увазі вчителів.
Учитель – особлива людина в житті кожного. Вчитель чимось подібний до священика або лікаря. Він бере від кожної з цих та багатьох інших професій найважливіші риси. Бо йому доводиться працювати з матеріалом надзвичайної ваги – самою сутністю людини. У спілкуванні з учителями ми проводимо найкращі роки свого життя. А вплив цього спілкування відчувається до самої смерті.
На жаль, наше суспільство, зайняте своїми проблемами, принижує учителів. З одного боку, ми прагнемо, аби наші діти виросли мудрими, добрими, справедливими. А з іншого, дуже рідко замислюємося над тим, як почувають себе ті, хто повинен навчити цього наших дітей.
Звичайно, формально наша совість чиста – ми платимо податки, і держава взяла зобов’язання винагородити працю вчителів. Але ж ми бачимо, що держава не завжди справляється зі своїми зобов’язаннями. Тоді чому ми нічого не робимо? Адже, допомагаючи вчителям, ми допомагаємо собі, своєму майбутньому.
Кожен намагається вирішувати цю проблему по-своєму. Вчителі працюють напівголодними, працюють, щоразу сподіваючись, що держава не обдурить їх бодай цього разу. Вони працюють, бо інакше не можуть – це їхнє життя, їхнє покликання. Батьки учнів збирають гроші, аби відремонтувати класи. Депутати Львівської міськради, до числа яких маю честь належати і я, також намагаються вирішити цю проблему на міському рівні. І знаєте, що мене вражає? Цинізм міських чиновників, котрі, знаючи вагу проблеми, витрачають масу свого службового часу, аби придумати відмовку, чому не можна допомогти вчителям. І практично жоден з них не хоче сісти і задуматись, де знайти резерви. Бо резерви є, достатньо лише уважно проаналізувати міський бюджет, подивитися, куди витрачаються кошти. Натомість, замість вирішувати проблему, чиновники тиснуть на вчителів, примушують відмовитися від своїх намірів, переконань. Інакше, як приниженням людської гідності, це назвати не можна.
Держава, яка байдужа до тих, хто виховує її майбутніх громадян, отримає таких громадян, які зневажатимуть державу. Зневажатимуть і тих чиновників, які своєю бездіяльністю, своїм ставленням до вчителів та їхньої праці позбавляють наших дітей гідного майбутнього.
Зрештою, я переконаний, учителям заплатять їхні гроші. Вільний голос вільних людей все одно не вдасться заглушити бравурними звітами і виступами по телебаченню про небачені “успіхи в реформуванні системи освіти”... Але хіба це щось змінить? Учитель заробляє 130 гривень на місяць. Ви вважаєте це нормальним? Запитайте будь-якого чиновника: скільки він витрачає на місяць? У чиновника робочий день чітко регламентований, обідня перерва – це “святе”, а громадян, коштом яких він має змогу сидіти у шикарному кабінеті, приймати можна “тільки після 14.00”... Ви колись чули хоч від одного вчителя, що робочий день у нього чітко регламентований? Що діти не потребують уваги до 14.00 або після 18.00?!
Я так само, як і ви, пам’ятаю свою першу вчительку – Ольгу Іванівну. А чи хтось пам’ятає тих, хто від імені вчителів виступає по телебаченні й розказує, що у нашій системі освіти – все о’кей? І врешті-решт, може, нам слід вирішити, бодай для себе самих, хто для нас є важливішим – люди, імена яких ми пам’ятаємо до смерті, чи ті, кого забувають наступного дня після виходу на пенсію?
Учителю, ми пам’ятаємо про Тебе...
Андрій САДОВИЙ
|
|
