|
ADVERTISEMENT
Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org |
|||||||
|
| ||||||||
Бути чотирнадцятимМАЛЯРСТВООстап СЛИВИНСЬКИЙ
Уже зараз можу сказати: Львів зродив у собі якусь нову мікроатмосферу, якесь свіже, м’яко окреслене, не вивчене ззовні середовище – ще дуже строкате, дуже відкрите. Хай у ньому ще багато студентської поривчастості, того радісного дрейфування, коли поглинаєш більше, ніж встигаєш осмислити, все ж воно сміливо декларує себе: “Нас – тринадцять”. Це число незавершеності (майже навмисне), бо до нього повинні долучитися інші, воно втягує інших. І я віддаю себе хвилі кольору. Усе, що передувало виставці, нагадує мені довгу олімпійську естафету, адже ідея виставки почергово запалювала молоді уми, і я вже вагаюся, кого вважати головним її рушієм – Дарію Торопову, Нестора Бордуна чи Едіка Іванюшенка. Таємничою є й “тринадцятка”, хоча це, певно, єдине, що залишалося незмінним. Може, є щось формальне, що об’єднує представлених художників. Наприклад, усі вони щойноспечені випускники Львівської Академії мистецтв, і вони вирішили влаштувати спільний проект “на прощання”. Та й тут не зовсім так, бо Сергій Різниченко, скажімо, закінчив ВХПУ у Санкт-Петербурзі, а Олекса Манжелій – ще студент. Однак існують закони якогось глобального магнетизму, що їх можна описати хіба що метафорично. Тож невипадково у цих моїх дещо хаотичних пасажах так нав’язливо виринає колір: колір б’є в очі, бо така його властивість. Колір здебільшого – не знак, проте виразник. Його – чистого (і тим більш ілюзорного) – так багато в Олега Осипчука та Олекси Манжелія. Це спадок Ґоґена, що стиснувся до кишенькових театриків, або навпаки – розгорнувся до величезних бадьоро-монструозних конструктів графіті. Найкращий спосіб побороти страх – це довести його до самозаперечення; звідси фантасмагорична анатомія людського тіла у Манжелія, що виглядає як техно-стилізація іконографічного пекла: з веселими піраньями і люмінесцентними скелетиками; звідси ж – версія кохання як нескінченного фалічного орнаменту. А на звороті всього – лунка, пульсуюча нірвана під яскраво-салатовим місяцем. Ті ж елементи new wild, але в ще іронічнішому обрамленні – у Валерія Губеніна, я б сказав, найпостмодернішого з авторів. Обабіч такої собі фовістичної версії Середньовіччя (“На брудершафт”) – іронічний пастиш американського абстрактного експресіонізму (“Живопис”) або полотен Далі (“Ню”). Якщо рухатися вздовж експозиції з цієї точки, відчуєш, як наростає спокій (саме наростає, якщо про спокій можна висловитися так само, як і про тривогу). Мініатюри Анни Булкіної – це підступність нічного припливу. Або рельєфи океанічного дна, що їх прочуваєш крізь сон. Урешті сягаєш найбільшої несподіванки: полотна Сергія Різниченка повняться імпресіоністичною нюансованістю. Це прозорі площини світла, чутливі на необережний погляд. Тут відвагою кольору вже не приховаєш браку вишколу, ця стихія відтінків готова сховатися назад у свою мушлю після першого ж невмілого доторку. Російська академічна школа визначає тут лише якусь особливу легкість пензля, якийсь малопомітний стриманий реверанс лінії, а все інше – чиста уява, що блискавично проходить крізь смугу світла, як напівоголена темношкіра служниця, що несе люльку і глек, щоб зникнути у темряві тла, повній домислів і ймовірностей. Три полотна Нестора Бордуна, так невигідно розміщені у самому кутку залу, продовжили цю лінію в бік якоїсь теплої середземноморської ефірності, і затримали мене надовго у світі метонімій, де смарагди позначають крони дерев, а згустки бурштину – маслинові плоди. Все у цьому світі хистке; найменший подмух бризу може роздерти його навпіл, а необачно мовлене слово – розвалити картковий будиночок, що його обережно вибудовують чоловік і жінка, зливаючись воєдино (“Велика гра”). Насправді ж цю велику гру світу можна охопити зором тільки з нерухомої точки, з позиції зачудованого спостерігача, котрий щойно ступив на поріг, дитини. Представлене Едіком Іванюшенком – живопис, об’ємні конструкції – це якраз і є те вічне повернення у дитинство, eternеl retour, коли всю функціональність світу знову починаєш бачити як велетенський недоладний і чудернацький механізм, як іграшку, повну коліщаток і вітрячків, які невідь-нащо безперестанку крутяться і миготять. Це також дитячий всесвіт кишень і закамарків, всесвіт, що обертається навколо свого сонця. Хоч-не-хоч проходиш уздовж експозиції двічі: так влаштовано виставковий зал. Адаптувавшись до різнорідності й незвичності представленого і здобувшись на достойну відповідь супроти аґресії кольору, помічаєш і слабші роботи, і недоліки спершу переоціненого, проте все одно, виходячи, почуваєшся причетним до цієї вечері тринадцяти, і причетнішим, ніж будь-коли раніше. Може, тому, що знаєш: усе починалося з числа, одного-єдиного оголеного числа. |
|
|
