Усупереч рекордам
СПОРТИВНИЙ АЗАРТ
Футбольна Україна знову не змогла виграти. Спочатку – дев’яносто передінфарктних хвилин домашньої тягомотини із Білоруссю. Потім – півтори години стресу із Уельсом. Виправдання є. Як завжди, логічні і досконалі. Нам ще довго будуть наводити статистику так званих ТТД (тактико-технічних дій) та розповідати про роль “фарту” в окремо взятому матчі. З часом ми погодимося. Так само, як після “Баварії”, “Реалу” чи Словенії. “Зрадники” і “отщєпєнци” – не фактор. Я, до речі, до їхньої славетної ланки не належу. Смішно.
Щоправда, і ті, хто переконує, і ті, кого переконують (себто – ми), забувають про головне. Завдання спорту – в перемозі. В постійному доланні нових висот і завдань. Для збірної Андорри чи Фарерських островів – це кожен забитий м’яч.
Для Кіпру – перемога над командами на кшталт Іспанії. Український уболівальник уже понад 5 років чекає на вихід своєї збірної до фіналу чемпіонату світу або Європи. Цілком імовірно, що так і не дочекається.
Логічно і прикро.
Понад усе дратує одне – навколишня атмосфера. Себто – болото. Наприклад, спочатку Лобановський давав прес-конференції. Потім геть припинив. Одного разу чомусь назвав талановитого російського журналіста Порошина “Парашиним”.
Ніби за критичну статтю. Шкода. Стара мудра людина. Багато чого досягла і побачила. Головне – ніякого галасу. В Англії, до речі, Глена Ходдла зняли з такої самої посади за значно менші категоричні висловлювання у бік інвалідів.
Тоді преса буквально з’їла бідосю. Хоча у футбол його команда грала непогано.
Я поважаю Лобановського й інакше, як Валерій Васильович, називати його не хочу. Але так не робиться.
Страшніше інше. Понад 50 осіб “гомо писатикус”, що пишаються своїм IQ та соціальним статусом, так і не змогли нічого сказати у відповідь. У кращому випадку просто промовчали. Те, що було в гіршому, навіть згадувати не хочеться. Оскільки можу вжити нецензурної лайки. А на цьому в нас у країні стоїть популярний “копірайт”.
Бути нині спортивним журналістом – це мовби брати участь у масових змаганнях зі стрибків у мішках. Завзяття компенсує власну незграбність. Воля до перемоги таврує твоє чоло спітнілістю. Мета – єдина. Добігти до фінішу першим. Або принаймні у першій десятці. Лише це компенсує особисту непривабливість місцем постійного проживання на Олімпі. Ми самі привчили і себе, й інших до такого стану речей. Квиток у пекло самоцензури надто привабливий, аби ним знехтувати. І втратити своє “я” надто легко. Навіть непомітно. Щоправда, серед моїх колег є кілька, які зуміли зберегти обличчя.
І – головне – честь. Серед них і мій безпосередній колега. Я йому зрідка заздрю.
І біда не в тім, що Омельченко – “головний хокеїст”, а Суркіс керує національним футболом. Зрештою, роблять вони це не найгіршим чином. Позаяк кращих менеджерів я зараз не бачу. Їх просто нема. Проблема – в нас. У самоцензурі, відсутності виховання, небажанні отримувати низькі зарплати і прагненні бути схожим на всіх. Точніше – намагання не бути іншим. Покоління сталінської конституції та піонерських загонів імені Павліка Морозова майже приречене на повільне і болісне вимирання. І це стосується не лише спортивних журналістів. Зрештою, ми нічим не відрізняємося від інших. Лише зрідка надто переймаємося дурними забавками із м’ячем.
Ми боїмося писати правду. І це – суспільна хвороба. Ми боїмося не тому, що чекаємо на фізичну чи моральну розправу. Ми так робимо, адже це – вигідно.
Відповідно, завжди можна знайти безліч виправдань. Комусь від цього легше.
Хоча – ні, ми не боїмося. Ми просто не можемо інакше. Це – як звичка, як сліпа довіра до державних носіїв інформації. Писати правду – ніби сісти на важку і неприємну дієту. Ніколи не знаєш, чи воно тобі потрібно і до чого це призведе. І чи не здохнеш ти від такої дієти. А раптом забракне брехні?
Тому не можна говорити про “несвободу слова”. Це – нонсенс. Фарс. Такі поняття було зафіксовано навіть у Конституції
1976 року. Постсталінській. Є несвобода власної думки. Є фальш. Є недосконалість спортивних перемог. І є бажання жити чесно.
Василь САМОХВАЛОВ, Київ
|
|
