Чому програє політична опозиція?
ДИСКУРС
Олесь ДОНІЙ
Опозиція моральна – це фактично всі, хто не втратив сумління і не може дозволити собі дивитися, як влада вже української держави перетворилася на суцільно скорумпований репресивний механізм. Моральна опозиція – це ті журналісти, які, не зважаючи на колосальний тиск, знаходять можливості донести до суспільства об’єктивний погляд на ситуацію в державі, це ті викладачі університетів, які, не зважаючи на вказівки ректорів, відмовляються відраховувати студентів, що беруть участь в акціях протесту, це ті письменники, поети, музиканти, інженери, художники, які зважилися поставити свої підписи під відкритими листами з вимогами зміни системи влади...
Ця опозиція здебільшого не бере участі у вуличних акціях протесту, але кожен із її учасників знаходить можливості для вираження своєї позиції. Бо вважає мовчанку в цій ситуації рівноцінною участі у посиленні існуючого антидемократичного авторитарного режиму. Моральна опозиція є найбільш системною частиною руху Опору, бо вона спрямована не проти особисто Леоніда Кучми чи пари-трійки найодіозніших силовиків, а проти режиму, а якщо ще чіткіше – то вона зорієнтована на зміну системи влади в Україні. Моральна опозиція фактично і є тим зародком громадянського суспільства в Україні, якого всі так очікують, але яке досі так і не спромоглося матеріалізуватися.
Опозиція політична, попри її видимий радикалізм, сама себе запрограмовує на поразку. До політичної опозиції так і не пристали “історичні” національно-демократичні структури – НРУ, УНР, ПРП. Їхні лідери – Костенко, Пинзеник, Удовенко – не наважившись без “ухилясів” заявити про свою опозиційність до влади (і Президента зокрема), поступово стають неадекватними реальній політичній ситуації. Це сприяє переструктуризації в середовищі опозиції, виникненню нових структур та появі нових політичних лідерів. На сьогоднішній день опозиція видала нагора три таких нових структури – комітет “Україна без Кучми”, Форум національного порятунку та Комітет Опору “За правду”. Біда тільки в тому, що всі три перелічені структури не прагнуть зміни системи...
Я це вже бачив у 1990-91 роках... Деякі персонажі начебто змінили прізвища, але загальна картина не змінилася. Кучма нині – це своєрідний Масол, якого для загального полегшення всі ототожнюють з існуючим режимом і якого режим у разі необхідності здасть для випускання пари (як уже здав Деркача й Кравченка). Політична опозиція знову не ставить собі за мету прийти до влади і знову шукає серед владного істеблішменту чергового Кравчука. У цьому плані міф про Ющенка є найбільш небезпечним для української політичної опозиції.
Він, безперечно, освіченіший за Кучму, краще володіє українською, має високий рейтинг популярності серед населення, носить хусточку у верхній кишені піджака, та й просто sexy. Але поза тим, Ющенко – плоть від плоті існуючої влади. Власне, від Кучми, Потебенька, Кравченка, Смирнова та іже з ними його відрізняє хіба що ця хусточка в піджаку...
Останній скандал з участю України в мистецькому фестивалі “Венеційське бієнале” став черговим підтвердженням цієї тези. Міністр культури Б.Ступка та віце-прем’єр з гуманітарних питань М.Жулинський відсторонили від діяльності відповідального за українську делегацію Юрія Онуха. Представники Кабміну не дуже то приховували причину – справа в тому, що Юрій Онух поставив свій підпис під нашим відкритим листом “від недобитків української молодої інтелігенції”, у якому йдеться про необхідність зміни існуючої системи влади та пропонується Леонідові Кучмі добровільно піти у відставку. Наступного ж дня Онуха викликав міністр Ступка і вимагав відкликати підпис з “листа від недобитків”. Антипрезидентську позицію було названо “антидержавницькою”. Юрій Онух відмовився... Онуха відсторонили... В усьому світі такі речі називаються політичними репресіями...
Політична опозиція проковтнула і цей плювок. Принаймні я не бачив жодної заяви від політичних структур про неприпустимість таких репресивних дій Кабміну. Ющенка готують на Кравчука... Безперечно, Ющенко не гірший за Кучму. Бути гіршим за Кучму просто фізично важко. Та й Кравчук, на відміну від Кучми, тепер в історії України залишиться здебільшого позитивним персонажем. Але чи варто забувати, що корені сьогоднішньої кризи були закладені ще за часів діяльності Кравчука (чи точніше – за часів його бездіяльності)? І чи витримає Україна це знову?
Частину націонал-демократичних структур просто влаштовує саме такий безхребетний Ющенко. У першу чергу, йде мова про тих націонал-демократів, що зайняли двоїсту позицію “ і вашим , і нашим” і чекають, коли двобій виснажить основних конкурентів, а перестигла влада сама впаде в руки. Ці націонал-демократи, що намагаються нині висидіти на кількох стільцях одночасно, сподіваються в подальшому впливати на Ющенка-президента. І як м’якотіла і безхребетна амеба, він видається їм найкращою ширмою для власної діяльності під час очікуваного перерозподілу повноважень (та інших перерозподілів, що випливають звідти). Наївні! Безперечно, у випадку такого успіху омріяна посада віце-прем’єра з економічних реформ буде в них у кишені.
Там же буде і посада віце-прем’єра “з шароварів”. Але загалом потенціал старої номенклатури по асиміляції, перемеленню та абсорбції “демократичних вкраплень” просто колосальний. Без кардинальної заміни існуючої еліти на опозиційну контреліту годі сподіватися і на реальні економічні реформи, і на справжню демократизацію суспільства, і на омріяну інтеграцію в Європу.
1990-1991 рр. мали би бути для політичної опозиції уроком, та вкотре, на жаль, ми спостерігаємо байку про граблі. У 1990 р. основним гаслом студентського голодування були перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі, а не відставка невдахи-Масола. Це була унікальна можливість для України піти шляхом центральноєвропейських “оксамитових революцій”. Це був час, коли суспільство прагнуло змін, а влада ненадовго втратила контроль над ситуацією. Але крім студентських ватажків, цього не розуміла тоді жодна з політичних опозиційних структур. Шанс було втрачено. Коли через кілька років Рух намагався реанімувати це наше гасло, потенціалу в суспільстві для заміни старої партноменклатури, яка хутенько начепила на лацкани синьо-жовті прапорці, уже не було.
Коли нині в середовищі політичної опозиції всерйоз обговорюють необхідність вироблення так званої “позитивної програми”, то забувають, що найголовнішою передумовою реалізації будь-якої програми є механізм щодо її втілення. Можна писати дуже правильні речі, але вони будуть дискредитовані, якщо до їхнього виконання візьмуться люди з викривленою мораллю. Я не пам’ятаю ані Кучми, ані Кравченка, ані Потебенька, ані Медведчука, ані Ющенка, ані Масола, ані Марчука, ані Плюща серед людей, які в 1990 році виборювали для України незалежність. Вони тоді були або по інший бік барикад, або займали вичікувальну позицію. Але саме ці люди стали офіційним обличчям нашої держави. Такою ж у нас стала і держава.
І якщо політична опозиція не хоче бути приреченою на історичну поразку, то її завдання не визначати фігури чергових жертв серед силовиків, яких влада кидатиме замість кістки, наче псові на прив’язі. Я вважаю, що політична опозиція мусить нарешті сказати, що вона готова брати владу у свої руки...Не можна постійно вишукувати найприйнятніших, але й найслабших серед діючої номенклатури. Опозиція мусить навчитися плекати лідерів у власному середовищі...Якщо політична опозиція не буде націлена на перемогу, то її чекає запрограмована поразка...
|
|
