Безрозмірний формат
ОГЛЯДИНИ
Богдан ЧЕПУРКО
“Я готовий зустрічатися у будь-який момент і у будь-якому форматі”
Медведчук
Побачило світ перше число нового журналу “Форма/р/т”. Почнемо із головного фармацевта чи то пак, форма/р/толога. У наш час будь-які ініціативи “форматні”, тим паче, якщо чоловік чи пані (тут – О. Гордон) береться рятувати українську літературу від графоманів... Саме псевдо ініціатора симптоматично еволюціонує, замикаючись у колі внутрішньої самодостатності: Олександр Гордон, Олесь Ольжич, Олесь Гордон і нарешті знову – Олександр Гордон. Отож, менеджер і літератор О.Г. бачить своє завдання в об’єднанні всіх “творчих” та в “поступовому... переході від малоформа/р/тності до широкоформа/р/тності”. Безберегі моря цього задуму мене трохи розсмішили, але й заспокоїли: манія величі Олесеві не загрожує, бо ж ні про велику, ні про високо-глибоку форма/р/тність мова не йде. Ну а каховські моря ми вже проходили. Голосна передмова, стилізована майже під Франкове “у нас немає літератури”, не страждає від концептуальності, а все ж сама ініціатива і наповнення журналу обнадіює. Доля-призначення чи не всіх сучасних часописів-альманахів однакова: надати площу для більш-менш цікавих текстів та персоналій, бо як буде площа (формат), то й автори знайдуться і тексти народяться.
Формат поезії відкриває Андрій Охрімович, мотиви якого нагадують мені мою поетику часів “Квітів” і “Втікаючої Батьківщини”, а комусь пригадають іще щось своє юначе, і це добре – поезія завжди молода... Далі йдуть “холоднокровні” напівверлібри Галини Петросаняк, за нею сам О.Г. у “небі” до бебі, перепрошую, до “тебе” “уста” “поверта”, вдихаючи “аромат розпещеної жінки”, “де – всюди ти... І де тебе в той час – нема!..” Одне слово, “Моя Марта” того “варта”. На п’ятій сторінці вибудовують свій іконостас Сергії Дзюба і його посестра (?) Тетяна. Вірші, особливо Сергієві, добротні. Завершує віршований формат публіцистика Ігоря Ольшевського. Географія – Львів, Київ, Луцьк, Чернігів, Івано-Франківськ.
Формат прози значно форматніший. Спершу Володимир Єшкілєв тішить читача своєю передмовою “Сучасна українська проза: вітер великих змін”, у якій відчувається принаймні обізнаність з літпроцесом та специфічна рефлективність на ті чи інші його тенденції. Прозу представляє правдоподібна “Ельза” Олега Соловея (“соловей-пташечка жалобно пайоть”) та фантазійна “Грибна галявина” Віктора Палинського. Герой В.П. завдяки певному магічно-жанровому прийому “упав з печі” на мозаїку топ-модельок, щоб згодом повернутися до своїх кіз... “І сьогодні не знаю, до чого це все” (Цитата). Загалом, річ читабельна.
Продовжують формат прози безпафосні фрагменти роману “Пафос” Єшкілєва із уже набридливим, а все ще мало відомим літміфом Станіславова. Зрештою, від Станіславова до Єрусалима – рукою подати!.. Як не парадоксально, чи не найцікавішим виявився текст Петра Сороки “Вивільнення світла” – може, тому, що в ньому найменше літератури, чи то літературщини (удаваності, зумисності), та життя. Якщо “денник” Сороки – це ще чи вже не література , то “Напівсонні листи з Діамантної імперії і Королівства Північної Землі” Володимира Яворського – не перша, і не друга, а якась начебто третя дійсність... Тут треба сказати, що ледь чи не вся наша проза злегка вторинна. Воно й не дивно – інший вимір! От десь люди живуть. Або: от колись люди жили!.. Ну і так далі... Де воно зараз? Який у цьому смисл?
Тобто, життя нема – лише суцільна нежить або оживляж та імітації. 3 цього все починається, цим і закінчується... Географія автури – Донецьк, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Київ. Цікавий “бестіарій” Д.Коштич та С.Каца (здається, псевда) про критиків, прізвища яких починаються на “б” (не обов’язково на “бл”): І. Бондар-Терещенко, Є. Баран, М. Бриних,
К. Ботанова, А.Біла, І.Булкіна – кіно!
Простежується бажання згромадити людей хороших і різних чи не з усієї України та навіть з різних “україн” і наче б різних спрямувань, але (плюс-мінус) одного покоління. Поети кажуть “а!”, уже потім приходить критик і каже своє “бе!”. Формат критики має теж більш ніж соборну вісь “Львів-Донецьк-Харків” з перевисанням до маловідомого в нас Сходу. Анна Біла грунтовно розглядає широкоформатний феномен Ігоря Бондара-Терещенка (“І.Б.-Т. як дискурс”) та роман Дмитра Білого “Басаврюк XX” (“Сто сюжетів на ста сторінках”). Мар’ян Севрасевич оглядає українську літературну діаспору Донецька (“Кальміюс” і навколо нього”) – в основному йдеться про самвидавчий журнал Олега Соловея, його авторів і проблематику, Ігор Берестюк не забуває віддати належне О.Гордону та його “Латентному Львову” у слабо замаскованому панегірику “На свінговій ноті”.
Драматургія представлена радіоп’єсою І.Б.-Т. “Чорний аспірин” – псевдоданина декадансу і постмодерну; текст, у якому нема (навіть внутрішньої) дії, а отже надії. Формат перекладів пропонує польських поетів п. Шимборську та п. Герберта, оповіданнячко серба Павича “Життя і смерть Іоанна Сіропулоса” та уривок есе Верхарна “П’єр-Поль Рубенс”.
Варто сказати кілька добрих слів при ошатну обкладинку “форма/р/ту” і абсолютну відсутність ілюстративного матеріалу впродовж усіх 64=6666 сторінок. Нема навіть світлин автури і самого автора проекту. Наголошені тексти і прізвища – псевдоніми, можливо, це зроблено свідомо.
Я недаремно зробив епіграфом декларацію сучасного політика із олігархічного середовища. Новітній бізнесовий сленг диктує моду на відповідний курс і дискурс. Уже вкотре я цього не сприймаю, та воно все-таки “манна лізе” – у тому чи іншому форматі...
|
|
